14 Розділ

— Покажіть її речі! — чітко промовила я, обертаючись до чоловіка.
Він затримав погляд, наче намагався зрозуміти, чи варто сперечатися, але зрештою, зітхнувши, підійшов до столу. Перед тим як рушити далі, обережно закрив обличчя жінки тканиною, що нагадувала білий саван.

— Речі в сусідньому кабінеті, але попереджаю: нічого забирати з собою не можна, — пробурмотів він, кульгаючи до дверей у кінці кімнати.

Його ключ, тихо брязкаючи, відчинив вузькі двері. Ми опинилися в маленькій кімнаті, наповненій ароматом старого паперу та сушених трав. Полки, заставлені згортками і коробками, підіймалися до самого стелі, створюючи відчуття затхлого архіву.

Чоловік, здавалося, намацував щось інтуїтивно. Нарешті, витягнувши невелику дерев’яну коробку, він поставив її на стіл, потім відступив, склавши руки на грудях.

— Ну, ось. Але пам’ятайте: жоден предмет не має покинути цю кімнату, — різко додав він, кидаючи пильний погляд на мене й Фелікса.

Я злегка кивнула і схилилась над коробкою. Зазирнувши в коробку, я на мить застигла, ніби очікуючи, що сама доля вкаже, на що звернути увагу. Але поки що я не знала, чого саме шукаю. Ретельно, майже побожно, я дістала одяг, складений у недбалий жмут, і поклала його поруч із коробкою. Він зберіг запах трав і легкий аромат диму, ніби вона завжди носила з собою частку свого дому.

На дні коробки залишилися кілька предметів, наче забутих, але не менш значущих. Простий металевий перстень без жодних прикрас, схожий на обручку, такий звичайний, що його можна було прийняти за буденну річ. Поруч лежали мішечки з травами — їхній аромат все ще був свіжим, але змішаним із чимось гірким. Маленький ніж, очевидно для зрізання трав, мав на кінці тонкий зелений слід, який видавав його часте використання.

Я обережно дістала дерев’яний гребінь, гладкий і темний, ніби його поліроване дерево ввібрало роки доторків. А тоді мою увагу привернув останній предмет — маленький керамічний глечик. Його форма була незвичною: він нагадував свисток чи якусь стародавню ритуальну річ. Його поверхня була гладкою, із ледь помітними нерівностями, а кольори — відтінки охри й сірого — здавалися майже магічними.

Кожен із цих предметів ніби шепотів про своє особливе значення. Але який із них міг бути ключем?

Десь із покійницької кімнати донеслися приглушені звуки розмов. Ми синхронно озирнулися, очі миттєво зустрілися, і в тому погляді ми прочитали однакове занепокоєння. Чоловік, який спостерігав за нами, покульгав до дверей.

— Що ще там коїться? — його голос був грубим, але він намагався звучати впевнено. Він додав, кульгаючи на вихід, — Нічого не чіпати, я зараз повернусь.

Як тільки його кроки затихли в коридорі, я відчула, як напруга почала зростати. Це було не те, що я хотіла відчувати в такому місці.

— Що ти шукаєш? — тихо спитав Фелікс, нахилившись ближче.

— Допоможи, якби тобі треба було закріпити договір з потойбічними силами, який би був предметом, обраним для цього?

Фелікс, здається, навіть не помітив, як його погляд впав на коробку. Він нахилився до неї, уважно вивчаючи її вміст, мовби намагаючись відгадати щось, що ще приховувалося від нас. Його голос став мірним, здавалося, він щось припускає, але намагається не поспішати з висновками.

— У богині це коштовний камінь, отже, це повинно бути щось, що може прослужити довго. Щось, що може витримати час, — його слова звучали розважливо, але він все одно не був повністю впевнений у своїх роздумах. — Перстень найбільше підходить.

Я уважно перевела погляд на нього, відчуваючи, як у грудях спалахує легка тривога.

— Впевнений? — запитала я, уважно вглядаючись в його очі.

Фелікс, мовчки дивлячись на мене, відчув мою вагу запитання і відповів просто.

— Ні, — його відповідь була чесною і прямою. Він не зважав на жодні припущення, а тільки на реальність того, що ми мали перед собою.

Я взяла перстень в пальці. Він був легким, холодним і майже непомітним. Його гладенька поверхня ковзала під пальцями, і я відчула, як по тілу прокочується холодок.

— Якщо вона уклала договір, щось має служити якорем для цієї угоди. І перстень… — я не договорила, бо раптом перед моїми очима виник образ Милосника. Його нелюдські очі, глибокі й виразні, але в них була певна щирість, щось, що неможливо було ігнорувати. Згадалось те, як ми вперше зустрілись, з його різкими словами, але й прихованим співчуттям. Потім той момент на пагорбі, а ще пізніше — вечір в саду.

Раптом ніби смикнулася думка, виринаючи із спогадів, і підказка сама виплила в моїй голові.

З сусідньої кімнати донеслися голоси, а потім кроки, які наблизились до нас. Я кинула останній погляд на коробку й на мить затримавши погляд на перстні. Повільно поклала його назад, відчуваючи, як важкість цього рішення проникала в мої пальці. Потім, не вагаючись, прихопила з коробки дещо інше. Вклала всі речі на місце, ретельно вирівнявши тканину, наче нічого й не чіпала, і обернулась, саме коли чоловік увійшов кульгаючи до кабінету, знову наповнивши простір своїм важким, недовірливим поглядом.

— Тут ще дехто прийшов до вашої покійниці, і якщо не бажаєте з нею зіштовхнутись, — він зробив паузу, його погляд став важким, виразно поглянув на нас, — то вам треба скоріше покинути це місце.

— Але хто? — запитала я нетерпеливо.

Моє серце забилося швидше, я вже підозрювала, хто може бути тим "дехто".

— Дочка покійниці, — з ледве помітною іронією проговорив чоловік, коли ми не рушили з місця, намагаючись осмислити всю ситуацію.

— Нам краще піти, — голос Фелікса був холодним, майже беземоційним, що змусило мене миттєво зціпити зуби.

— Але я не можу її одну з цим залишити наодинці, — виголосила я, і голос мій, навіть я сама чула, здавався слабким, наче щось всередині розтріскувалось. Я відчувала, як хвиля вразливості накриває, і тіло, і мій дух. Мої слова прозвучали майже як благання.