13.3 Розділ

— Я дещо дізнався, — промовив Фелікс, і його голос був наповнений самовпевненістю.

— Ми нічого не дізналися, — випалив Стефон, скоса дивлячись на напарника. — Той бард нічого не знає. Ні про богиню, ні про що інше. Та й узагалі він просто бовдур.

— Бо обіграв тебе, — Фелікс ледь помітно усміхнувся, і ця усмішка була не менш дошкульною, ніж його слова. — Сам винен, азарт не найкраща якість. А от я, на відміну від тебе, дещо здобув.

Його рука повільно потягнулася до плаща, і він витягнув маленьку книжечку. Кинувши мені і Стефону швидкий, майже задоволений погляд, він так само спритно сховав її назад.

— Це належало одному з його прадідів. Щоденник. У ньому описується зустріч із Магурою. Я давно за ним полював. Бард писав свої пісні, черпаючи подробиці з цього щоденника. Але, — Фелікс підняв палець, — навіть не підозрював, що його прадід не вигадував.

— Ти поцупив це! — Стефон широко розплющив очі, його обурення прозвучало голосніше, ніж хотілося. — А я виходить... Я його просто відволікав! Ти мене використав!

— Ми тепер спільники! — не без задоволення відповів Фелікс, його голос залишився спокійним, наче він обговорював найприроднішу річ у світі. — І тут є цікава деталь: описано, як її викликати.

Я перехопила його погляд і зітхнула, зиркаючи на двері покійницької. Місце було явно не з тих, де хочеться обговорювати подібні речі.

— Але ми все ще не знаємо, чи буде той амулет із нею, — зауважила я, намагаючись тримати голос рівним.

— Ти не дізналася? — його запитання прозвучало як виклик.

Фелікс і Стефон мовчки дивилися на мене, а мої слова ще ніби вібрували в повітрі. Я відвела погляд на госпіталь, де позаду, за товстими кам'яними стінами, покоїлося тіло Венти. Це місце ніби нависало над нами своєю похмурою тишею.

— Він не прийшов, — знову заговорила я, тепер спокійніше, але твердо. — І здається, я знаю чому.

Фелікс підняв голову, зацікавлено дивлячись на мене.

— Вента мертва. Сила, яка живила його, зникла разом із її смертю. Він єдиний, хто знав Магуру достатньо, щоб розповісти, як вона з’являється і чого від неї очікувати. Найголовніше — він міг знати щось про той камінь, — закінчила я, стискаючи кулаки, щоб приховати напруження.

— Зрозумів, — Фелікс потер скроні, його обличчя видавало втому, ніби це відкриття вибило його з рівноваги. — Якщо Вента була джерелом його сили через укладений договір, то тепер його відкинуло на багато вимірів назад.

Стефон насуплено подивився на нього.

— Що це означає?

— Це означає, що він усе ще десь тут, але тепер нездатен проявитися. На відновлення його сили можуть піти роки, — пояснив Фелікс із гіркотою. — Ми втратили це джерело інформації. А це був останній необхідний елемент плану, — додав він, стиснувши губи в тонку лінію.

Стефон перехрестив руки на грудях і нахмурився.

— Але одне ми тепер знаємо, — задумливо промовив він. — Це працює. Якщо знешкодити джерело, можна позбутися об’єкта.

Його слова різко повернули мої думки в інше русло. Я раптово підняла голову, а в моєму погляді з’явилася рішучість.

— Якщо знешкодити джерело… — повторила я.

— Ти про що? — насторожено запитав Стефон.

Я подивилася на Фелікса, поглядом ніби випробовуючи його на міцність.

— Мені потрібно побачити Венту, — твердо заявила я. — Це можна влаштувати?

Фелікс зустрів мій погляд, у його очах промайнула тінь сумніву, чи то в мені, чи в самій ситуації, але він не став сперечатися. Замість цього коротко кивнув і промовив:

— Ходімо.

Ми рухалися коридорами госпіталю, де кожен наш крок лунав як удар молота по металу. Високі стіни створювали відчуття, ніби нас спостерігають, хоча довкола не було жодної душі. Нашу невелику процесію замикали двоє чоловіків, одягнених подібно до Фелікса. Вони відрізнялися лише тим, що не так ретельно приховували свої обличчя. Їхні руки були відкриті, без рукавичок, а на обличчях не було тіней масок чи каптурів. Їхні погляди ковзали по стінах, як у хижаків, що пильнують за здобиччю.

— Що ти задумала? — тихо запитав Стефон, нахилившись до мене, щоб його слова не було чути іншим.

— Хочу пережити Літах, і було б добре не сконати до зими, — відповіла я нетерпляче.

— Ти як та дика кішка. Ніколи не знаєш, що в тебе на думці, — пробурмотів він, трохи знервовано кривлячись. — Чекати від тебе можна чого завгодно.

Я злегка всміхнулася, але не відповіла. Моя увага переключилася на Фелікса, який ішов з іншого боку.

— Що будеш робити, якщо не можеш виказати себе? — кинула я йому через плече.

Фелікс майже не обернувся, лише злегка нахилив голову, щоб поглянути на мене краєм ока.

— Не можу. Але я маю те, що всі бажають, — відповів він рівним, упевненим голосом, після чого попрямував уперед, відчиняючи двері кабінету керівника. На табличці над дверима красномовно виведено ім’я і титул людини, яка зараз вирішує, хто має право доступу до цього місця.

Я поглянула на вовкулаку, який залишився поруч зі мною.

— Це він про що? — запитала, дивлячись йому прямо в очі.

Стефон злегка знизав плечима, сперся об стіну і невимушено відповів:

— Про золото, звісно.

Його байдужість водночас заспокоювала й дратувала. Фелікс же, здається, не збирався грати в чесні ігри, і це вселило в мене надію, що наша справа все ж зрушиться з мертвої точки.

Фелікс повернувся майже миттєво, з блиском в очах, яке говорило більше за слова: гроші вирішують усе, навіть там, де зв’язки безсилі. За кілька хвилин нас вже вели вглиб госпіталю. Коридори звужувалися, немов навмисне створені для того, щоб змусити кожного, хто там проходить, відчути себе у пастці.

Я намагалася зберігати спокій, але обмежений простір чинив свій вплив. Серце пришвидшилося, і на мить мені здалося, що мені замало повітря. Та я змусила себе заспокоїтись, роблячи глибокий вдих, а потім ще один.