13.2 Розділ

— Болотяна відьма згинула, болотяна відьма буде похована, землею притрушена! — викрикнув, наче обрядову пісню наспівував, один парубок із натовпу, розмахуючи руками.

Мої ноги самі вросли в землю. Я застигла посеред вулиці, серце раптом почало гупати так сильно, що здавалося, його стук чули всі навколо.

— Чому ви це співаєте? — запитала я, відчуваючи, як голос тремтить. Слова проривались через горло, ніби я боялась саму відповідь.

Одна з дівчат зупинилась, відвернулася від інших і глянула на мене злегка здивовано:

— Сьогоднішнім ранком дроворуби знайшли мертвою болотяну відьму, посеред лісу.

Я не могла повірити в почуте. Кров відлила від обличчя, а світ, здавалося, похитнувся.

— Венту? — ледь видихнула я, і губи ніби самі вимовили це ім’я.

— А хто ж її знає? Відьма ж одна така була, болотяна, — відмахнулася дівчина, хихикнула й побігла наздоганяти свою компанію.

Я залишилася стояти на місці, мов вкопана. Їхній галас віддалявся, змішувався з іншими звуками міста, але в моїх вухах усе ще лунав єдиний жахливий присуд.

Це жарт. Це не може бути правдою. Але що, якщо ні?

Мої пальці судомно стиснули краї сукні, і десь глибоко всередині мене наростала хвиля холодного, майже крижаного страху. Моя остання зустріч з нею була не найприємнішою, але вона все ж була моєю бабцею.

Повітря ставало важким, ніби природа відчувала мій настрій. Я ступила на ганок таверни, затримавшись на хвилину перед дверима. Усередині вже вирував гомін — люди збиралися, шукаючи розради в напоях і розмовах. Я глибоко вдихнула, збираючи залишки сил, і штовхнула двері.

Пан Тадей, як завжди, стояв за стійкою, вправно накладаючи нарізку та фрукти. Побачивши мене, він кивнув, але не сказав жодного слова. Я швидко привіталася і пройшла повз, стараючись здаватися звичною. Ні слова, ні погляду не видавали того, що я відчувала, слова були марними.

Забігши до кімнати для працівників, я дозволила собі перевести подих. У кутку стояла м’яка лавка, але я навіть не сіла. Робота чекала, і я знала, що мені не вдасться довго ховатися. Передник, зав’язаний наспіх, здавався тягарем, але це була дрібниця в порівнянні з тим, що тиснуло на душу.

Бабуся була болотяною відьмою і була мертва. Мені завжди здавалось, що люди мають багато облич смутку та щастя, і тим мені було ще гіркіше, відпустити її, не пізнавши.

Вона мала договір з лісовим духом, чи була її смерть випадковістю? Що мені тепер гадати?

Я змусила себе вийти до зали. Гомін одразу накрив мене, але він здавався далеким. Я розносила замовлення, намагаючись триматися якомога непомітніше. Але коли двері знову відчинилися, метушливі кроки натовпу привернули мою увагу.

До таверни увійшла компанія молоді — вони були вбрані в барвисті костюми, що нагадували народні святкові вбрання з театральними масками. Їхні обличчя сяяли, а сміх лунав так голосно, що майже заглушив звук їхніх чобіт. Вони зайняли найбільший стіл у залі й гучно замовили напої. Їхні жарти й розмови злилися в загальний шум, доки хтось не почав співати.

Слова їхньої пісні пробили мене наскрізь.

"Відьма, що лихо принесла,
Темні чари насилала,
Й в кошмарах снилась,
А тепер у землі спочива.
Ох, болотяна відьма, тепер спочива, тепер спочива..."

Я завмерла, не в силі поворухнутися. Повітря, яке ще хвилину тому було липким від спеки, тепер здавалося важким і холодним. Глибоко вдихнувши, я зібрала залишки сил і підійшла до стійки. Спиною до залу я стояла, вчепившись руками в дерев’яну поверхню, намагаючись опанувати себе.

Що вони знали про неї? Що могла зробити Вента, щоб заслужити такі пісні?

Мені не було відомо, що болотяна відьма зробила злого для цих чи інших людей. Але я знала, який біль вона принесла моїй тітці. Але хіба це привід глузувати після смерті?

— Маланко, все в порядку? — раптом пролунав голос пана Тадея.

Я розплющила очі, які навіть не помітила, як заплющила. Хотіла було швидко заперечити, зобразити звичну усмішку і сказати, що все гаразд, але замість цього застигла, не в силах вимовити брехню. Зробивши паузу, відповіла зовсім інше:

— Ви все ще в приятельських відносинах із бурмістром?

Пан Тадей звів брови, в його погляді промайнуло здивування, але він нічого не сказав. Раніше він уже допомагав, коли допоміг уникнути Стефону тяжкої кари, і малоймовірно, що знову допоможе, але я не могла мовчати.

— Я хочу побачити тіло відьми!

— Маланко! — Пан Тадей насупив брови, утворивши між ними глибоку зморшку. Його голос звучав різко тому я не  дала йому договорити.

— Вона моя бабуся!

Його обличчя змінилося майже миттєво. Роздратування поступилося місцем збентеженню, а потім — розумінню. На якусь мить ми обидва мовчали. В залі все ще чулися голоси та пісні, але мені здавалося, що час завмер.

Нарешті, пан Тадей голосно вигукнув, щоб почули всі в таверні:

— Годі пісень про бісовщину!

Гурт молоді спершу здивовано озирнувся, але невдовзі перемкнувся на іншу, менш провокативну мелодію.

— Дякую, — тихо сказала я, не відводячи очей від його обличчя. Але я знала, що на цьому розмова не закінчилася.

Обличчя пана Тадея пом’якшилось та він промовив, зітхаючи:

— Але більше не підходь з подібними проханнями, — відклав рушник убік. — Софі!

Софія, що проходила повз із підносом, обернулася:

— Так, пане Тадею?

— Невдовзі прийде помічниця, а поки ти тут сама. Якщо не впораєшся, зви Клина з кухні. А як буде відмовлятись, скажеш, що я наказав.

— Пане Тадею, якщо він буде відмовлятись, я його копняками вижену до зали! — жваво відповіла Софія, відкинувши волосся назад.

На виході з таверни він зупинився і обернувся до мене.

— Я не обіцяю, але постараюся, щоб тебе пустили. Кажуть, її смерть... незвична. Можливо, будуть розслідувати, — коротко пояснив він, знову насупившись.