13 Розділ

Перед самим домом я звернула в кінець вулиці, де зовсім недалеко розпочиналась стежка, а за нею тягнувся ліс, густий і непроникний. Сутінки вже спустилися на землю, і повітря важчало від запаху мокрої землі та трави. Серце тьохкало, але вибору не було. Мені зовсім не хотілось ризикувати, але достатньо було виказати намір — якщо він спостерігає, мусить з’явитись.

Швидко подолавши шлях, я, наче для заспокоєння, стиснула талісман — невеликий мішечок, який лежав у сумочці через плече. Один із таких, зроблений тіткою, я залишила на роботі, а другий, подарований Веною, носила із собою. Хоча в їхню силу я особливо не вірила, зараз їхня присутність була ніби останнім острівцем захисту.

Якусь мить я стояла на межі, вагаючись, чи переходити. Попереду ліс здіймався темною стіною, немов попереджав про щось. Його тиша здавалася натягнутою струною, готовою обірватися від найменшого поруху.

— Ну ж бо, якщо ти поряд, покажись, — прошепотіла я майже беззвучно, мов боялась порушити рівновагу цього місця. — Милоснику!

Проте ніхто не з’явився. Ні тіні, ні руху. Лише далекий шелест листя нагадував, що я не сама. Зробивши крок вперед, я роззиралась навколо, прислухаючись до кожного шурхоту. Але нічого не відбувалося.

Здавалося, цього мусило вистачити, але сумніви не давали спокою. Я перетнула межу, яку раніше окреслив мені Милосник. Нічого не сталось, лише тихо вітер за спиною гуляв.

Може, зараз мені нічого не загрожує?

Стиснувши мішечок ще сильніше, я ступила далі, аж раптом почувся дикий вереск. Серце обірвалося, я наполохано впала назад, розмахуючи руками. З темряви лісу вилетів крук, розкидаючи тіні крилом.

Що з тобою, Маланка, тебе вже й птахи лякають?

Приглянусь в тіні попереду, все затихло. Щось дивне я відчула в руці. Розтиснувши долоню, побачила, як з мішечка посипався попіл, а сам мішечок розпався на маленькі клаптики. Я завмерла, все ще сидячи на землі. Попіл, підхоплений легким вітерцем, розвіявся в сутінкових тінях, мов відлуння чийогось шепоту.

— Що коїться? — прошепотіла я, але відповідь принесла лише гнітюча тиша.

Підводячись, я швидко відповзла від межі й, не озираючись, кинулась бігти геть. Вітер, що здався гарячим і задушливим, огортав мене, ніби намагався зупинити. Я навіть до кінця не розуміла, чого злякалась. Але десь у глибині серця прокинулось передчуття, яке попереджало про щось зле.

Та все ж цього разу ліс здавався ніби байдужим. Він не ніс мені загрози, але й не давав відповіді.

По вулиці, де знаходився мій дім, я йшла вже спокійно, врівноважуючи дихання. Дивне, гидке відчуття ворушилося в грудях, наче важкий осад тривоги, що не хотів відпускати. Я швидко пройшла до двору, ніби боялася, що темрява наздожене мене, і увійшла до будинку. На мить завмерла, прислухаючись до рівного, заспокійливого сопіння тітки, що долинало з її кімнати. Лише тоді, переконавшись у спокої дому, рушила до своєї кімнати.

Запах свіжозрізаних ромашок та звіробою наповнював простір будинку. Цей аромат завжди супроводжував моє дитинство, а зараз, здається, проникав глибоко в думки, заспокоюючи розбурхану свідомість. Тітка часто ходила через наші городи в непахані поля й приносила звідти оберемки трав, які з роками тільки буйніше розросталися. Через хворі ноги вона вже не могла вирушати далеко, але й не було потреби. Природа сама щедро обдаровувала її там, де вона була.

У своїй кімнаті я нарешті змогла видихнути повністю. Напруження, що огортало мене дорогою, почало відступати. Можливо, це подіяв аромат трав, адже ще з дитинства вони приносили мені спокій. "Достатньо пригод на сьогодні," — подумала я, вирішивши, що всі проблеми залишу на завтра.

Привівши себе до ладу, я підготувалася до сну. Ледь торкнувшись ліжка, помітила, що подушка виглядала занадто скуйовдженою. Зацікавившись, я обережно підняла її й побачила підв’язаний червоною ниткою пучок висушених трав для сну. Усмішка торкнулася моїх губ. Так часто робила тітка, коли я в дитинстві не могла заснути. Певно, вона все ще відчуває мій схвильований настрій, хоча я й не обговорюю цього з нею.

Накрившись ковдрою, яку я не відкладала навіть у літню спеку, я відчула її заспокійливу вагу. Вона дарувала мені відчуття безпеки, ніби невидимий щит, що відгороджував від тривог. Закривши очі, я дозволила теплу ковдри й ароматам трав повільно затягнути мене у сон, залишивши за дверима всі страхи й сумніви цього дня.

Навколо будинку щось дивне розсіювалося, мов тонке блакитне мереживо, що мерехтіло в сутінках. Ледь помітне, воно обіймало дім, наче кокон, який водночас захищав і стримував. Я зробила кілька кроків до дверей, але зупинилась, відчуваючи невидиму перепону. Щось легке, майже невідчутне, але вперте, не давало мені вийти.

— Що коїться? Я хочу вийти! — майже благаючи, промовила я, спрямувавши погляд у напівтемряву.

— Не виходь з будинку, Маланко, — пролунав голос, м'який і ледь вловимий, мов далекий шепіт. Я озирнулася, але нікого не побачила. Навіть не відчула жодної присутності.

— Але мені потрібно піти! — Відчай зростав, хоча я й сама не розуміла, куди саме прагну вирватися. Відчуття було таким потужним, що на мить здалося: якщо я залишуся тут, щось важливе в світі зруйнується.

— Будинок захистить тебе, не йди!

— Милоснику, це ти? Я шукала тебе, але ти не прийшов, — голос зірвався на шепіт, а серце шалено билося.

— Маланко, не йди... — лише відлуння, тонке, мов павутинка, торкнулося мого слуху.

Я раптово прокинулась із гострим болем у скронях. Груди стискало, немов уві сні мене хтось тримав. У кімнаті промайнуло відчуття чийогось погляду, але я швидко отямилась, переконуючи себе, що це просто нічний кошмар. Поволі підійнялась з ліжка та пішла до кухні, де тітка зберігала готові трав’яні суміші від усього на світі.

На кухні тітка вже поралась із травами, готуючи їх в пучки та сортуючи, їх запах заповнював дім заспокійливими нотками.