12.2 Розділ

Ми без заперечень пройшли повз нього і підійшли до екіпажу. Дверцята миттєво розчинились перед нами, і візник, здається, вже чекав нашого рішення, намагаючись не видавати ані найменших емоцій.

Бачачи наші вагання скогієць першим увійшов до екіпажу, не звертаючи уваги на невелику напругу, ми рушили за ним.

Скогієц знову заговорив, коли ми сіли напроти нього, і його голос був спокійним. 

— Перепрошую за безлад, — сказав він, помітивши, як мій погляд зупинився на розкиданих книгах, під ногами, і канцелярських речах. — Коли я чимось захоплений, більше ні на що не звертаю уваги, а серед моїх супутників немає прибиральників. Я оточую себе обмеженим колом. Подорожую інкогніто.

Я не могла не помітити, як його тон і поведінка відрізняються від того, що можна було б очікувати від королівської особи. Він був одночасно і вищий за всіх нас, і в той же час не вдавався в кожному тоні чи русі вставляти на поверхню своє походження. Його слова звучали правдиво, без пихи, ніби він був більше за роль, яку йому довелося грати. І це знову ж таки насторожувало, ще більше. Що можна очікувати від такого, як він?

Коли екіпаж рушив, я знову зосередилась на скогійцеві.

— Отже чутка, що скогіє… член королівської родини відвідає Велику Кілію, правдива? — згадала я, як Софія нещодавно міркувала про це. В моєму голосі можна було вловити інтерес, хоча я намагалася не видавати свого занепокоєння.

— Я знав, що моя поїздка не залишиться повністю непоміченою, тому так, — відповів скогієць, злегка посміхаючись. — Мені доведеться виголосити промову на Літах.

— Твій запах, — раптом нетерпеливо озвався Стефон, несподівано відзначивши дещо не те, що я й очікувала почути. — Інший.

Вираз Стефона став був не доброзичливим. Я трохи схвильовано стиснула губи, спостерігаючи за їхньою реакцією.

— Будь ввічливішим, — прошепотіла я, штовхнувши його в бік.

Можливо, я не була прикладом ґречності, але точно не бажала випадково залишитись без голови. Оманлива простецька манера скогійця зовсім не обіцяла лояльності, тільки насторожувала зайвий раз. Це майже було так само, як зустріти якогось бога серед людей, що спокійно прогуляються серед смертних.

— Все в порядку, можете розмовляти вільно, я тут не для прославлення свого роду, це вже точно. А щодо мого запаху, то дякую. Я користуюсь милом, що вручну виготовляють з гірських трав, — розслаблено промовив скогієць, ледь знизивши плечі.

— Я не про мило зараз, — Стефон нахилився вперед, немов знову принюхався. — Я відчув його ще до того, як ми зіштовхнулись.

Раптом в його тоні з’явилась зловісна нотка. Тіло скогійця, яке щойно здавалося таким спокійним, зараз невідривно зосередилося на Стефоні. Я помітила, як його пальці з натиском застигли на стегні, і в цьому жесті, хоч і майже непомітному.

— В моєму світі не існує таких, як ти, — впевнено промовив вовкулака.

— Давай на чистоту, — без гримас та вдавань сказав скогієць, його очі блищали холодним світлом, ніби вимірюючи кожне наше слово. — Чи хочеш ти повернутись в Етракеш?

Стефон промовчав, глибоко свердячи його поглядом, мов хоче розібрати кожну деталь у словах і погляді цього загадкового створіння.

— Тож, це буде за позитивну відповідь? — продовжив скогієць, якому зовсім не бракувало впевненості. — Я теж.

— З якого дива? — не стримав здивування Стефон, його голос став різким. — Навіщо королівській особі, що й так при всьому хорошому живе, повертатись в світ, якого ти ніколи не бачив?

— Звучить логічно з твоїх слів, — скогієць не змінив виразу обличчя, наче нічого не здивувало його. — Але я маю свої причини. Тож ми прояснили цей момент? В нас схожі наміри. А тепер, що до панночки? Що керує тобою?

Погляд скогійця був ясний і проникливий, настільки, що здавалося, він бачить не тільки поверхню, але й те, що ховається в темних кутах душі. Його слова не обіцяли розкриття таємниць, але все одно пробуджували тривогу. Він щось приховував, але це була вже зовсім інша історія. І все ж, що мені було потрібно, я почула.

— Вона тут взагалі не при чому, — промовив різко за мене Стефон, його голос був повний захисту та готовності до боротьби.

— Я хочу знищити Магуру! — прямо поглянула на скогійця, мої очі не відривалися від його, так я чітко бачила, як з його обличчя зникає маска байдужості, і периферією вловила здивований погляд Стефона.

Сміх скогійця, несподівано широкий і самовпевнений, раптом заповнив тишу. Він посміхався, наче сама його усмішка була заявою.

— Я скажу, — нахилився скогієць до мене, з видом змовника, — Ми однозначно порозуміємось.

Екіпаж плавно зупинився. Фелікс миттєво вистрибнув назовні й з легкістю простягнув мені долоню, допомагаючи зійти. Його рухи були настільки невимушені й елегантні, що це виглядало природно, наче він робив це щодня. Стефон лише хмикнув, але вирішив залишити всі свої коментарі при собі, хоча я відчувала напруження в його поставі.

Ми опинилися перед великим будинком у найвіддаленішому районі міста. Тут, на відміну від галасливих центральних вулиць, будинки стояли на пристойній відстані один від одного, огорнуті тишею й спокоєм. Кожен з них вражав своєю вишуканістю: вирізьблені дерев’яні елементи, граційні балкони, витончений блиск шибок. Більшість із цих будинків здавалися в оренду на час великих свят, хоча деякі слугували домівками для заможних містян, які цінували усамітнення.

Фелікс впевнено провів нас до широких вхідних дверей, прикрашених майстерними різьбленнями, які відображали сцени з історії чи легенд. Я несвідомо затримала погляд на деталях: кожен завиток дерева розповідав свою історію. Ми увійшли до простого, але затишного холу, де запах дерева й легкий аромат чогось пряного одразу пробуджували відчуття дому.

Фелікс, не зупиняючись, скинув свій плащ і тонке пальто, рухаючись так невимушено, що навіть найпростіші дії виглядали, як ритуал. Але я зауважила, що рукавички він залишив на руках, і навіть у теплі приміщення залишався закутаним з ніг до голови.