12 Розділ

За робочу зміну Стефон так і не з’явився, що стало причиною для моїх хвилювань. Я мала з ним обговорити дещо важливе, і саме зараз він не з’являвся.

Вирішивши не залишатись наостанок, я пішла раніше, залишивши завершення зміни на додаткових працівниць. Таверна вже спорожніла: більшість гостей подалися до площі, щоб узяти участь у конкурсі «рогатих». Атмосфера в місті ставала дедалі гамірнішою, але в душі у мене наростав зовсім інший шум — тривога.

Софі, радіючи можливості трохи відпочити, помахала мені на прощання, і я рушила додому, оминаючи метушливі вулички. Вибравши більш спокійний шлях, я думала лише про те, як використаю цей вільний час: знову заглиблюсь у книги. Можливо, я щось пропустила. Варто було б обговорити це із вовкулакою, але він десь зник, залишивши мене саму борсатись у здогадках.

Раптом, мене вирвали з думок. Темна постать виринула з тіні й перегородила мені шлях у вузькому провулку. Серце стислося, як перед бурею. Я роззирнулася. Довкола не було жодної душі, лише я та незнайомець.

Він зробив крок вперед, і я інстинктивно відступила назад. Кожен його рух був неспішним, мов у хижака, що заграє зі здобиччю. Його рука піднялася, жест обіцяв бути попереджувальним, але в його постаті було щось тривожне.

І раптом усе змінилося. Звідкись вибіг Стефон, мов буря, й із силою повалив незнайомця на землю. Удар був такий сильний, що той аж захрипів, а Стефон, опинившись на ньому зверху, міцно вчепився в плечі противника, втискаючи його в бруківку.

— Не рухайся, — прохрипів Стефон низьким, майже нелюдським голосом.

Я завмерла на місці, не в змозі ні втекти, ні допомогти. Стефон різко обернувся, поглянувши на мене, і я побачила його очі. Вони палали — темні, але із відблиском багряної повені, що випромінювала щось звіряче, майже первісне.

— Все добре, Маланко, — промовив він, але його голос звучав занадто тихо, наче загрозливо.

Здавалося, світ навколо завмер, залишивши нас трьох у цьому провулку, мов на сцені забутого світу, де вирішувалась доля.

— Так, він нічого не зробив, — чомусь вирішила я виправдати незнайомця, вперше побачивши на власні очі, що таке сила вовкулаки. — Стефоне, мені слід очікувати пояснень?

— Він переслідував тебе! — зі звіриним гарканням вигукнув Стефон, його руки не розтискалися, мов сталеві кайдани.

— Не її, дурню, — прохрипів незнайомець, задихаючись. — Тебе!

Стефон здивовано скривився, але не послабив хватку. Капюшон незнайомця зісковзнув, відкриваючи його обличчя. І в ту ж мить мені здалося, ніби час зупинився. Світ звузився до єдиного: до цього білосніжного обличчя з ідеально виточеними рисами, що здавалися майже нелюдськими.

Швидко, не замислюючись я впала на одне коліно, торкаючись руками землі.

— Пробачте, Високосте, — благально мовила я, слова самі зривалися з вуст. А тоді тихо зашипіла крізь зуби: — Стефоне, злізь із нього.

Стефон глянув на мене так, наче я зійшла з розуму, але послухався. Його хватка ослабла, і незнайомець, член королівської родини, відомий як скогієць, незграбно, але швидко підвівся.

— Так, досить привертати увагу, не потрібно поклонів, — швидко заговорив він, струшуючи пил із мантії й водночас обводячи мене уважним поглядом.

— Що в біса тут відбувається? — розгублено запитав Стефон, намагаючись зрозуміти, що відбуваються.

Я підвелася, але не могла прямо дивитися на скогійця, відчуваючи, як серце гупає у грудях. У пам’яті зринали всі історії, що я колись чула. Про те, як за найменший недоречний погляд на цих диво—людей могли страчувати. Але водночас його зовнішність — божественно ідеальна, з тонкими, мов намальованими, рисами обличчя й білосніжною шкірою, — була точною копією легенд про величну королівську родину.

Ці люди, яких нарекли скогійцями, мали особливий дар від богів, що робив їх схожими на самих божеств. Їх боялися, їх обожнювали, і навіть шепіт про них був достатнім, аби викликати трепет.

— Маланко, ти що, знаєш його? — Стефон, усе ще тримаючи кулаки напоготові, пильно глянув на мене.

— Ні, — тихо відповіла я, відчуваючи, як мене огортає мимовільний страх. — Але знаю, хто він.

Скогієць, помітивши моє збентеження, усміхнувся ледь помітно, майже як примара.

— Не бійся. Я не монстр, якого бояться всі казки, — промовив він із ледь відчутною насмішкою.

Проте від його слів легше не стало. — Вважаю нам не варто привертати уваги. Офіційно, мене поки не має у вашому місті.

Скогієць прикрив обличчя, дивним зовсім приятельським жестом простяг руку в привітанні, яку я тремтливою рукою приняла.

— Мене звати Фелікс, — легко без зайвої зарозумілості, простяг руку Стефону. — Хоча при дворі мене називають Флексеріаліріаном, але це для офіційних заходів.

Стефон, хоч і з явною недовірою, все ж потиснув руку скогійця. Проте його погляд залишався настороженим, холодним, мов клинок, готовий до удару.

— І що Ваша Високість робить у таких місцях, як це? — запитав він, склавши руки на грудях, тон його голосу межував між ввічливістю та зухвалістю.

Скогієць не здав позицій. Його погляд, мов крижаний вітер, ковзнув по Стефонові, наче кидаючи виклик.

— Шукаю того, хто прибув з Етракешу, — відповів він, вимовляючи кожне слово так, наче воно мало особливу вагу.

Стефон завмер. Його руки безсило опустилися, а в очах з’явилося щось схоже на страх або глибоке занепокоєння. Він виглядав так, наче перед ним постала примара з його минулого.

— Що таке Етракеш? — запитала я, порушуючи напружену тишу.

Стефон перевів на мене очі, в яких змішалися розгубленість і тінь якоїсь таємниці.

— Так називається мій світ, Маланко, — нарешті відповів він тихо, його голос лунав так, ніби він відкривав щось важливе й небезпечне.

Я зрозуміла, що зараз відбувається щось, що змінить всі подальші події, проте не встигла нічого сказати, бо Стефон різко повернувся до скогійця.

— Хто ти такий? — вирвався з його вуст суворий запит.