11.3 Розділ

— Ти хоч намагався їй помститись? — я не могла стримати відчуття роздратування в голосі. Слова виривались з мене, ніби спалахи люті.

Його очі знову опустились, і він ненадовго замовк. Він наче ковтав щось важке, що застрягло у його горлі, а коли відповів, його голос був низьким, спокійним, навіть трохи втомленим.

— Кожен мій невдалий вчинок по відношенню до неї караюсь не я, а все живе навколо, розумієш? — його слова дзвінко прозвучали в тиші, як прокляття, яке витає в повітрі. Я відчула, як їхній зміст заповнює простір між нами, важкий і тягучий, як густий туман. Я на мить заплющила очі, відчуваючи біль, що наповнювала кожен його рух, кожне слово.

— І що, все це, весь цей колообіг життів та смертей, горя та нещастя буде продовжуватись, поки не помре остання з нас? — мої слова вирвались із глибини серця, і я вже не могла зупинити їх. Вони відлунювали, ніби в безкрайній прірві, і я відчула, як безнадія обвиває мене своїми холодними руками.

Він підняв голову, його погляд був сповнений печалі, як у того, хто знає, що вже запізнився, хто бачить розпачливу безвихідь і водночас відчуває тягар відповідальності за свої дії. Я відступила на крок, намагаючись приборкати хаос у грудях. Усередині мене наче зійшлися буря й вогонь, і я не могла знайти слів, щоб виразити той вир емоцій. Але його очі… вони були схожі на дзеркало, у якому відображався весь той біль, що висів між нами.

Я вдихнула різко, мов після удару, а потім, мовчки відвернувшись, спробувала зібрати себе докупи. Але його погляд... Такий повний розчарування і мовчазної туги, він міг усе, що завгодно, але не залишити мене байдужою.

— Я їй цього не подарую! — вигукнула я. Голос, здавалося, дзвенів повітрям, змішуючись із нічним вітром, і сама не помітила, як побігла геть, занурюючись у темряву.

Кожен крок здавався не лише втечею, але й клятвою.

Рідкісні дерева, що усіяні стежкою до міста хапали мене своїми тінями, тягнули за собою гіллям, немов намагаючись зупинити, але я мчала вперед, навіть не озираючись. Усередині все палало — злість, відчай, смуток і щось ще, схоже на непереборну силу.

Щойно я ув’язалась у цей цикл помсти. Я усвідомлювала це. Відчувала кожною клітиною, кожним подихом, кожним ударом серця. Але я була лише людиною, а це означало жити почуттями, відчувати кожною клітино й дозволяти цьому керувати мною.

В грудях розпачливим вогнем горіли слова: "Ця клята богиня більше не зруйнує жодної душі, поки я дихаю!" Але разом із цим палали і сумніви, і страх, адже я мала зіштовхнутися з тим, що значно перевершувало мої сили.

І вперше в житті я зрозуміла, як відчай і прийняття неминучого можуть стати джерелом сили. Вони не ламають, а загартовують, наче холодний дощ, який змушує йти швидше, а не зупинятись. У мені розгорілася впевненість, так ніби весь мій страх перетворився на палаючу рішучість.

Біля першого будинку, що позначав початок вулиць мого міста, я зупинилася. Нічна тиша тут була іншою, ніж у лісі — тут віяло чимось знайомим, ніби стіни та пороги міста оберігали мене. Глибоко вдихнувши, я затримала повітря у грудях, дозволяючи серцю заспокоїтись. Дихання ставало рівнішим, а думки — чіткішими.

Коли я нарешті дісталася свого дому, мої ноги ступали впевнено, без вагань. Двері скрипнули, впускаючи мене всередину, і цей звук, звичайний і домашній, нагадував, що тут ще є затишок, ще є місце, яке називається домом.

Я увійшла до нього так, ніби несла з собою щось нове, щось, що ніколи раніше не жило у цих стінах — спокій і усвідомлене рішення. Моє серце більше не металося, не розривалося на частини. Я знала, що мені потрібно робити, і ця впевненість, мов міцний щит, закривала мене від решти світу.

Прислухавшись, я не почула ані звуку. Певно, тітонька вже давно відпочивала. Це було добре — я не хотіла зайвих запитань чи непотрібних пояснень. На носочках я пройшла темним коридором до вітальні, де зберігались наші книги. Вони завжди здавалися мені мовчазними свідками чужих життів, таємниць і забутих знань.

Використавши слабке світло малої лампи, я сіла в м’яке, давно знайоме крісло. Його потерті підлокітники і запах старого дерева завжди мали в собі щось заспокійливе. Пальці торкалися холодних обкладинок, і я почала гортати книги одну за одною. Шукала… навіть не знала, що саме. Але якась внутрішня впевненість підказувала, що відповіді є, треба лише знайти їх серед цих пожовклих сторінок.

Тітка завжди мала неймовірний нюх на книги. Те, що могло видатись іншим мотлохом, вона бачила як безцінний скарб. Тут були і легенди, і змови, і химерні трактати про потойбічний світ, і навіть старовинні рецепти. Я перебирала їх, роздивляючись кожну, мов коштовність.

Сторінки шурхотіли, залишаючи на пальцях легкий запах пилу і старого паперу. "Що ж мені знадобиться?" — подумки повторювала я, гортаючи книги. Час від часу натрапляла на малюнки — дивовижні символи, старовинні обереги або навіть зображення істот, які цілком могли мешкати в нашому лісі.

Крісло огорнуло мене, мов старий друг, заколисуючи в тиші ночі. Я навіть не помітила, як заснула, тримаючи книгу в руках. Сон був неглибоким, ніби частина мене все ще перебувала в сторінках, що розкривали свої таємниці.

— Маланочко, дитя, — тихо прозвучав голос тітки, ніжний і турботливий, мов дотик теплої ковдри. Я ледь розплющила очі, бачачи її обриси у променх світла. — Чого ж ти до себе не пішла? Чи в книгах тепер розраду шукаєш?

Я заморгала, спробувавши розібратися, де я і котра година.

— О боги, котра година, тітонько? — сполохано прошепотіла я, злегка підводячись із крісла.

— Тихо ти, ще є час до роботи, — запевнила вона, поклавши руку мені на плече. Її тепло трохи вгамувало неспокій. — Але чи не забагато ти працюєш останнім часом? Пізно повертаєшся, ще й цілими днями бігаєш. Варто взяти трохи відпочинку.

Я втомлено посміхнулася, відчуваючи, як у її словах ховалася прихована тривога.

— Обов’язково, тітонько, як тільки Літах проведемо, так і відпочину, — відповіла я, відкладаючи книгу на столик поруч. Потягнулась, намагаючись розігнати сонливість, але тіло вперто нагадувало про втому.