11.2 Розділ

— Ти маєш рацію, — прошепотів він, і в цьому шепоті було стільки ваги, що моє серце здригнулося. — Але я не дозволю, щоб ти пішла тим самим шляхом. Навіть якщо для цього я маю зникнути назавжди.

Я підняла на нього погляд, шокована його словами. Він дивився на мене, і цей погляд, глибокий, майже пронизливий, змусив мене відступити на крок.

— Навіщо? Забудь і йди, — прошепотіла я, і голос мій затремтів. — Я… я втомилась. І я більше не тікатиму…

Він зробив крок до мене, і я відчула, як моя напруга зросла.

— Від кого? — його запитання прозвучало майже нечутно, але викликало у мені хвилю сум’яття. — Від Лісовика чи від мене?

Питання, яке в першу секунду здалось дріб’язковим, раптом змусили замислитись.

Його близькість була нестерпною, його запах — ледь вловимий, з нотами трав і землі, — захоплював і розгублював водночас. Як він міг бути настільки реальним, знову питала себе. Мій погляд ковзнув до землі, і я змусила себе зосередитися на нерівностях під ногами, щоб не дивитися на нього.

Він нахилився до мене, і від цього мого серця наче вибухнув новий, непізнаний ритм. Його щока торкнулася моєї, прохолодна, але водночас м’яка, як дотик туману на світанку. Я відчула, як все тіло напружилося, але замість відступу я застигла, ніби приросла до землі.

Його доторки, легкі й ледь відчутні, пробирали до самого серця. Очі самовільно заплющилися, ніби хотіли захистити мене від цього надто сильного відчуття, від хвилі, яка накрила мене з головою.

Його ніс торкнувся моєї шиї, обережно, наче боявся порушити тонкий баланс між нашими думками та відчуттями. Я здригнулася, але не від страху — це було щось інше, щось незрозуміле, що змушувало мене не рухатися, а віддаватися моменту.

Він піднявся вище, ковзаючи своїм обличчям поруч із моїм, повільно і невимушено, ніби малював щось невидиме на моїй шкірі. Легенький доторк його губ здався мені примарним, майже невагомим, але достатньо виразним, щоб залишити відбиток у моїй свідомості.

Він завмер. Мої пальці, досі стиснуті в кулак, розтиснулися, і я ледь помітно торкнулася його руки, шукаючи опори в цьому хаосі емоцій. Його тіло, напружене і нерухоме, наче чекало на мою відповідь, і в той же час здавалося, що навіть тиша довкола нас стала важкою, заповненою чимось невидимим, але живим.

— Навіщо… — прошепотіла я, але слова застигли на губах, бо сама не знала, що хочу запитати.

Його пальці ледь помітно торкнулися мого зап’ястя, і цей дотик здався електричним, змушуючи все всередині мене піддатися ще більшій напрузі. Він повільно відступив на кілька сантиметрів, не відриваючи погляду від мого обличчя.

— Бо не зміг втриматись, — тихо відповів він, і його слова ввібрали в себе все, чого я боялася і чого прагнула водночас.

— Нечиста сила… — прошепотіла я, губи ледь ворухнулись, але слова прозвучали чітко, як вирок.

— Так, — відповів він, і його голос затріпотів у моєму вусі, мов шепіт вітру серед гілля. Його долоня, прохолодна і наполеглива, ковзнула по моєму зап’ястю, піднімаючись вище, аж поки не зупинилась на плечі. Його обличчя опустилося до моєї шиї, губи торкнулися місця, де ключиця перетинається з тонкою лінією шиї, і я здригнулась від тремтливої хвилі, що розлилася по всьому тілу.

Мої долоні, ніби самі по собі, знайшли його груди. Пальці вп’ялися у тканину його сорочки, намагаючись знайти рівновагу, якої не було. Він міцніше притиснув мене до себе, і його обійми стали незламними, як кільця старого дуба.

Раптом я відчула, як спиною торкаюсь чогось шершавого — стовбур дерева. Його рухи були рішучими, але водночас обережними, ніби він боявся, що я розіб’юсь, мов тонка крига під ногами. Його руки обвили мою талію, а я опинилась затиснутою між ним і деревом.

Поцілунок був раптовим і палким, наче вибух. Він не просто торкався губами — це було уособлення всього: страху, болю, відчаю, і водночас сили, яка нас об’єднувала. Його пальці ковзнули по моїй спині, змушуючи мене забути, де закінчуюсь я і починається він.

Мій розум кричав, що це неправильно, що це лише збільшить прірву між нами, але тіло не слухалось. Я відповіла на його поцілунок, віддаючись цій хвилі повністю, забувши про все інше.

Ми були, як буря і тиша водночас — хаотичні, сильні, але злиті в єдине ціле. І в цей момент не існувало нічого: ні Лісовика, ні прокляття, ні відьми. Лише він, я і цей нестримний порив, який поглинув нас.

— Так само було з Меленою? — слова зірвалися з моїх губ, коли він на мить припинив поцілунок, щоб торкнутися губами мого підборіддя, щік, носа. Моє серце шалено гупало, а голос, хоч і тремтів, пролунав гучніше, ніж я очікувала.

Він не одразу зрозумів сенс сказаного. Його руки, що ще мить тому міцно тримали мене, поступово ослабли. Очі, які ще хвилину тому палали, поступово застигли, набуваючи відтінку похмурого неба.

— Мелена... — прошепотів він, наче сам для себе. Його пальці обережно торкнулися мого обличчя, а потім опустилися вниз, ніби йому стало важко навіть тримати їх підняти.

— Ти не відповів, — я відчула, як в мені закипає змішаний коктейль злості та образи, але й одночасно я відчувала повний контроль цих емоцій.

Я не знала, чого чекала — виправдання чи зізнання, але його мовчання було ще гіршим за будь—які слова.

Він відступив на крок, потім ще один, ніби відстань могла врятувати нас обох. Його погляд опустився додолу, а плечі виглядали так, ніби на них знову лягла тягота століть.

— Ні, — нарешті промовив він, голосом хрипким і слабким. — З нею було інакше.

— Інакше? — я відчула силу в собі, яка одночасно могла і поглинути і звільнити мене.

Він різко підняв погляд, і я побачила в його очах щось, чого не очікувала — щиру муку.

— З Меленою я був іншим, — сказав він, повільно і майже невагомо торкаючись мого плеча. — Тоді я ще вірив, що можу бути людиною. Тоді я ще не знав, наскільки темним може стати моє серце.