11 Розділ

Мою руку щось вхопило з такою силою, що мене ледь не вирвало з тіла. Я почала вириватися, але кожен рух тільки погіршував ситуацію — я ще більше грузла в трясовині, що наче живе, вбирало мене в себе. Земля тягла мої ноги, мов якісь безжалісні щупальця, що не хотіли відпускати. Крізь шорстку, клейку поверхню болота я відчула крижаний подих. Закричала, відчайдушно намагаючись вирватись, але повітря стало важким, глухим і холодним, немов хтось схопив мене за серце.

І раптом я завмерла, відчула знайому, холодну присутність. Це був не просто холод — це був холод, який я вже відчувала раніше. Я повільно підійняла голову, та поглянула вгору.

Одним різким рухом Милосник потягнув мене до себе, витягнув з цієї проклятої трясовини, наче вона була лише ілюзією, і ми опинилися на твердій землі. Я сперлась на його тіло, руками тримаючись за землю. Краєм око я помітила, як тінь, що тяглась з трясовині почала зменшуватись, наче ховаючись, затягуючись назад до болота.

Я важко дихала, намагаючись опанувати себе, але тремтіння не відступало. Здійняла погляд на нього, немов була приречена перед ним, не маючи права відвернутись.

Тіло Милосника здавалося настільки реальним, таким справжнім у порівнянні з його світом, та все ж блідим та холодним. Його погляд був настільки глибоким, що я відчула, як він просвічує мене наскрізь.

І в той самий момент я подумала: який дух може бути таким реальним, окрім самого Лісовика?

— Відпусти мене! — вирвалось з моїх вуст, хоча я одразу зрозуміла, що мої руки вільні.

— Я і не тримаю, — тихо відповів він, і в його голосі не було й краплі роздратування чи виклику.

Милосник лежав на землі, спираючись ліктями, його обличчя було майже нерухоме, але очі, ці очі, проникливі й небезпечні, дивилися прямо в мене. Я помітила, що це не він мене тримав — це я опинилась на ньому. Мої коліна втиснулись у землю по обидва боки його тіла, руки мимоволі вперлися в його груди.

Сором і образа охопили мене, сплелися у вузол, який пульсував у грудях. "Чи знає він, де я була? Чи здогадується, що тепер мені відомо?" — подумки питала я себе, намагаючись приборкати спалах паніки.

Повільно я почала підводитись, пальці намацували землю в пошуках опори, але кожен рух змушував мене усвідомлювати близькість його тіла — холодного, твердого і все ж якимось чином реального. Його груди підіймались і опускались, наче він дихав.

— Навіщо ти це робиш? — спитала я несподівано для себе, не знаючи, чого більше в моїх словах — збентеження чи справжньої цікавості.

Він нахилив голову, трохи насмішливо піднявши брову:

— Що саме?

— Дихаєш.

На його обличчі промайнуло щось схоже на розгубленість, але лише на мить.

— Звичка, напевно. З минулого життя, — відповів він, без особливої інтонації, ніби говорив про щось цілком буденне.

Моя рука мимоволі опустилась, шукаючи опори, і вмить натрапила на його долоню. Тепла, яке я звикла шукати в людському дотику, тут не було — лише холод, який пронизав мене до кінчиків пальців. Я стрімко відсмикнула руку, ніби обпеклась. Але причина була не в холоді…

— Вважаєш мене відразливим? — його голос був таким тихим і рівним, що я майже пропустила ці слова, проте їх значення обпекло сильніше за будь що інше.

Я зупинилась, присівши на коліна поруч. Знову дивилась на нього. Він все ще лежав, не роблячи жодного руху, але його погляд... Він ніби копав у мені, шукаючи щось, чого я сама не розуміла.

— Ти не відразливий, — зізналась я, більше для себе, ніж для нього.

— Але й не людський, — тихо додала після паузи, і ця правда різонула мене більше, ніж хотілось би.

Милосник ледь помітно всміхнувся, але ця усмішка не була ні радісною, ні знущальною. Вона була схожа на тінь пам’яті — слабка, далека й невловима.

— І все ж ти не тікаєш, — прошепотів він, його голос зливався з тихим шурхотом болота, ніби сам простір підтримував його слова. — Вента була недостатньо переконливою для тебе.

У грудях щось стислося. Мене оповив не лише страх перед ним, а й перед собою. Перед тим, що відчувала, дивлячись на нього.

— Досить переконливою, — відповіла я різко, підвівшись на ноги. Серце шалено калатало, але я не дала йому це побачити.

Мої кроки лунали нервовим відлунням по вологій землі, поки стежка не пішла старою лісовою тропою. Я йшла, намагаючись не озиратись, але його голос знову пролунав, дуже близько.

— Нещодавно мене оточили нявки та болотниці. Вони намагалися відволікти мене. Але я швидко все зрозумів. Лісовик виходив.

Я зупинилась на мить, не обертаючись, і відповіла коротко:

— І що?

Його кроки стали швидшими, і незабаром він наздогнав мене, йшов поруч.

— Що він тобі казав? — спитав він, обережно підбираючи слова.

Я зітхнула, не озираючись, продовжуючи дивитись вперед:

— Нічого нового. Моя родина проклята, бла—бла, він забере мене на той світ, і все таке інше.

Раптом відчула його холодну руку на своїй. Він ривком змусив мене зупинитися та повернутись до нього.

— Маланко, це серйозно. Від цього залежить твоє життя. Що саме він тобі казав?

Його очі були зосередженими, проникливими. Це не був виклик чи насмішка — це був страх.

— А я що, сміюсь? Чи думаєш, я завжди з таким виразом жартую?! — різко відповіла я, намагаючись вирватись, але його рука лише міцніше тримала мене. — Він погрожував, звинувачував...

Я зупинилась, відчуваючи, як сили покидають мене. Голос став тихішим, майже зривався.

— А ще сказав, що любив Мелену...

Ці слова важко видихнулись, і я наче втратила рівновагу. Милосник застиг, його очі наповнилися чимось, що неможливо було розпізнати — чи то гнівом, чи то болем, чи відлунням власних спогадів.

— Він згадав Мелену... — повторив він майже шепотом. — Чому ти нічого мене не питаєш? Тобі не цікаво?

Моя рука вирвалась із його хватки, і я нервово зробила крок назад, ледь не тупнувши ногою, ніби це могло вигнати з мене хвилю емоцій, що невблаганно піднімалась зсередини. Весь цей час я намагалась тримати себе в руках, але зараз, у цей момент, вони вирвались назовні.