Я зробила крок вперед, обережно ступаючи, щоб не розбудити непотрібного шуму. Вента сиділа тихо, злегка нахиливши голову, її погляд був зосереджений.
Я присіла навпроти неї, поправивши скуйовджену спідницю. Як тільки я переступила поріг її хатини, відчуття сміливості, що ще нещодавно переповнювало мене, наче вітром здуло. Мертва тиша лягла між нами, і повітря стало густим. Лише палаюча лампа скидавала м’яке, тривожне світло, що танцювало на стінах, створюючи дивні тіні.
— Я розповім тобі історію, — почала Вента, її голос лункий і одночасно тихий, немов подих старої легенди. Вона поглянула на наші тіні, що витягувались і спліталися, танцюючи на темному дерев'яному підлозі. — Колись давно жила собі юна дівчина. Вона була гарною та з добрим серцем, але тільки про неї казали, що вона обдарована всім і одразу. І якось, коли вона поверталась додому короткою стежкою через ліс, як починаються всі стародавні історії, з короткої стежки, зустрівся їй дух лісовий. Прегарний та презагадковий, з очима, що світяться, немов ранкові зорі. Його присутність була такою тяжкою і чарівною, що земля під її ногами, здавалось, затихла від захвату. Стала дівчина ходити до лісу. Батьки не одразу зрозуміли, що дівчинка змінилась. А коли зрозуміли… вже було пізно.
Я затримала погляд на Венті, на її обличчі, яке ледь освітлювалося світлом лампи.
— Ти розповідаєш про Мелену та Лісовика? — здогадалась я, намагаючись зібратись.
Вента тільки тихо посміхнулась, її очі затуманились, а голос став глибшим і більш загадковим:

— Я розповідаю, люба, про Мелену й Милосника.
Моє серце несподівано тьохнуло в грудях, і я здійняла на неї погляд, повний непорозуміння, а ще — хвилі холодного страху, що ніби вперше йшов не від зовнішнього світу, а від самої себе.
— Не розумію!
— Він став її згубою, — нетерпляче, але крихким голосом вичавила з себе болотяна відьма.
— Він не міг, — слабко відповіла їй.
— Не міг? — повторила вона роздратовано, її очі змішались із темрявою, і голос став різким, немов гострий клинок. — Він потойбічне створіння, вони тільки це й вміють.
— А хіба не ти заключила з ним договір, з потойбічним створінням? — різко вирвалось з мене.
— В мене не було вибору, — вона зігнулась над столом, її плечі, що раніше виглядали майже слабкими, раптом стали так непомітно важкими, її вигляд став старшим.
— Так само, як, коли проміняла ненароджене життя?
Очі відьми почорнішали, а її нігті витягнулись, немов тонкі пазурі, що впились у стільницю, залишивши по собі темні борозни на дереві.
— Ти дитя, нічого не знаєш! Що ти можеш розуміти в цьому житті?! — її слова наче холодним вітром обпекли мене, але я не відступила.
— Я хоч розумію, наскільки цінне життя будь—кого! — я не дозволила слабкості проявитись в голосі цього разу, але всередині мене все тріщало, немов полум’я, що згорав у глибинах душі. Ця розмова могла призвести до дуже неприємних наслідків.
— Може, я й віддала одне життя, щоб врятувати інше. А як би вчинила ти, якби твоїм дітям загрожувала смертельна небезпека?
— Я б точно не віддала чуже дитя! — вигукнула я, моє серце розірвалось від болю за тітку. Весь час, що я провела з нею, я навіть не здогадувалась про її втрату, але найгіршим було те, що її дитя забрала в неї власна матір.
— Так, я зробила страшне, але тебе ж оминула ця доля, — тоном зовсім не милої та доброї бабусі промовила вона, її слова звучали холодно, немов лід, що вкривав стару землю.
Я встала зі столу, поглянувши на неї несамовитим і нестримним поглядом.
— Що? Мною ви теж збиралися пожертвувати?
Ті слова вистрілили, мов отруєна стріла, і повітря навколо нас стало густим від тіні, що нависла між нами.
— Я от одного не розумію, — вона підвелася, нахиляючись ближче, її слова вирвались різко. — Мене ти звинувачуєш, а про Милосника ані слова не сказала.
— Про його участь я хочу почути з його слів. Від вас я все почула, — відповіла я, тон не приховував мого розчарування.
— Що? — заверещала вона, її голос змінився, став гострим, немов скрегіт металу. — Ти так говориш про нього! Не кажи, що як дурепа закохалась в примару!?
Я відсахнулась назад, її слова мов проняли мене холодом. Її очі стали бездонними, погляд наповнився чорною глибиною, що поглинала все навколо.
— Ти давно перестала бути людиною, ще до того, як стала болотяною відьмою, — я сказала, і мої слова, як вогонь, торкнулись її.
Вона не відповіла миттєво, і це мовчання лякало.
— Думаєш, ти розумніша за мене? Вважаєш, що тебе омине моя доля? В тобі тече така сама кров, як і в мені. Ми однакові! — її голос став низьким, розлюченим, і в його відлуннях чулися усі скарги, що накопичувались за роки.
Ті слова вдарили в мою душу, змусивши серце розірватись.
— Чим ви краща за Лісовика?! — вирвались з мене слова, ніби вони не належали мені, мов блискавка, що раптово вдарила в землю. Я відчула, як тиск у грудях збільшився, і серце, мов важкий камінь, застигло в тілі. Мені стало страшно від власної сміливості, але вже не було вороття. Ці слова могли мені дорого коштувати.
— Нічим, — відповіла вона, її голос був холодний, як льодові води. — Але я хоч знаю, що одна з моїх доньок жива та щаслива.
Ці слова вдарили по мені, наче камінь в спокійну воду. Вони прокололи мене болем, і я не змогла втримати наступне запитання.
— Звідки вам знати? Ви з нею спілкувались? Ви в неї питали, чи щаслива вона?
Мої слова, як гострі леза, порізали тишу, і я відчула, як зважений погляд старої відьми став важчим, сповнений напруги. Вона відсахнулась, наче хтось невидимий ударив її в груди. Її обличчя сховалось в тіні, і здавалося, що сама тінь стала частиною її емоцій — темною, важкою, невидимою.
Я стояла непорушно, наче кам’яна статуя, але всередині мене кипіли хвилі емоцій. Я не відводила погляду від її силуету в півтемряві, намагаючись розібратись, чи варто продовжувати цей діалог. Розум моїх слів і страх перед її реакцією переплітались, мов штормові хвилі, які готові розбити мій спокій. Відчула, як холод заливає мої руки, але я мусила триматись.