10.2 Розділ

Це був Лісовик. Той, про кого розповідали з острахом у голосі. З плоті та духу, переді мною стояв древній, могутній дух лісу, чия ненависть до мого роду відчувалась у кожному русі його тіні.

Його голос, спокійний, але надзвичайно холодний, відгукувався глибоко в мені.

— Присядь, — промовив він, і хоча слова звучали ввічливо, в них було щось настільки неприродне, що я мимоволі відчула, як волосся на потилиці заворушилося. Духам, тим паче таким могутнім, не потрібна ввічливість. Їхні справжні наміри завжди приховані у словах, наче змії у траві.

Та все ж я послухалася, хоч і поглянула на тітку, яка сиділа нерухомо. Її дихання було настільки легким, що здавалося примарним.

— Я не прийшов по твою душу, - голосом сивого вітру промовив Лісовик.

— Справді? — недовіра в моєму голосі, здавалось, обпалювала кожне слово. — І духів не посилали за мною? Парубка не очаровували, щоб він напав? Мари не відправляли?

Його губи злегка викривила посмішка, більше схожа на зневагу.

— Я не кажу, що не відповідальний за це. Але все це було лише для того, щоб ти сама прийшла до мене.

— Навіщо? Щоб я принесла себе на тарілочці? — випалила я, але, як тільки ці слова злетіли з моїх губ, його обличчя потемнішало.

— А натомість ти принесла себе на тарілочці Милоснику?

Його голос більше не був спокійним. Він став крижаним, мов вітер серед лютого снігопаду. Груша, що досі мирно стояла у кутку двору, раптом затремтіла, і з неї почало сипатися листя. Осінь, ніби вирішила раптово відвідати лише це дерево.

— Він захищав мене! — промовила я, намагаючись утримати в голосі впевненість. — Від усіх тих бід, які насилали ви.

— А хто винен у цих бідах? — його очі спалахнули, наче жарини в попелі. — Ти просто довірилася, бездумно і сліпо? Ні, ти не схожа на свою матір. Вона одразу здогадалася. Перестала ходити до Венти, хоч і продовжувала просити допомоги у Милосника. Ти й справді думаєш, що твій рід — безгрішний?

Його рука жестом вказала на тітку, яка досі сиділа нерухомо.

— Подивися на неї. Вона щаслива? Чи тільки тоді, коли поруч ти?

Його слова були, мов отрута, що поступово проникала в мою свідомість. Моє серце билося швидше, а злість і страх змішувалися в грудях, створюючи майже нестерпну напругу.

— Що ви намагаєтесь сказати? Що весь мій рід — це помилка?

Лісовик мовчав. Лише його погляд, пронизливий і безжальний, казав більше, ніж будь—які слова.

Мені й досі хотілося втекти. Увірвати цей розмовний ланцюг, вибігти геть, залишивши все: його слова, погляди, погрози, тітку… Але він не нападав, не здіймав руки, не вимовляв жодного прокляття. Його слова, як сухі гілки, тріщали під ногами, завдаючи болю не тілу, а чомусь глибшому — душі.

— Великий дух вийшов з лісу, щоб розповісти про грішних людей? — холодно, але не зовсім впевнено випалила я.

Він не відвернув погляду, а лише злегка нахилив голову, ніби розважався моїм викликом.

— Вента заслуговує на таке саме пекло, в якому живу я, — його голос став важким, як грім перед бурею. — Як ти думаєш, чим відкупила вона душу своєї старшої доньки? Твоя тітка, яка тобі так дорога, — чому вона все плаче ночами та тужить. Спитай її! Чим прогнівало богів ненароджене дитя? Чи вважаєш мене злодієм, я лише відповідаю на поклики людей!

Я стиснула зуби, відчуваючи, як слова Лісовика пробиваються крізь мою броню, змушуючи думки кружляти навколо сумнівів.

— На цьому все? Страшні таємниці моєї родини скінчились? — різко запитала я, намагаючись зупинити його потік.

Він посміхнувся, але ця посмішка була як крижаний ніж.

— Я ніколи не занапащав душу твоєї прабабці, — несподівано м’яко сказав він, — я кохав Мелену.

Ці слова вдарили глибоко. У грудях щось стиснулося, коли він згадав ім’я моєї прабабці, від якої буцімто й розпочалось наше прокляття. Його голос не здався мені брехливим. Навпаки — у ньому звучало щось щире, хоча й незрозуміле, майже потойбічне.

— Знаєш, чому я прийшов саме сьогодні? — його голос знову змінився, став важчим, як темні хмари, що нависають перед зливою. — Мені справді не потрібна твоя душа. Я хочу, щоб Милосник страждав так, як і я, коли втратив кохану. Тому я змушу його страждати… коли він втратить тебе.

У мене в горлі пересохло, а рука, яка до цього часу міцно стискала один із талісманів у торбі, раптом розтиснулася. Усе тіло знеможено опустилося, наче мене покинуло життя.

— Але не зараз, — він зробив паузу, його голос заповнив простір між нами, — тоді, коли втрата буде найгострішою.

І він зник. Просто розвіявся у повітрі, наче його тут ніколи й не було. Ні вітру, ні руху, ні навіть тіні. Лише спогад, що обпалював, мов свіже полум’я.

Я сиділа нерухомо, здавалося, що теж потрапила під його чари.

— Ой, я й не помітила, коли ти повернулася, — раптом пролунав голос тітоньки. Її очі були ясними, а обличчя знову набуло звичного виразу.

Я здригнулася, мов від сну.

— Я відпросилася, — промовила автоматично, намагаючись знайти хоч якусь опору в реальності.

Тітка, наче відчуваючи мої сумніви, пригорнула мене до себе. Її обійми були теплими, рідними, і на мить я дозволила собі забути все, що сталося. Її голос, тихий і лагідний, шепотів заспокійливі слова, але вони лише ще більше тиснули на мене своєю невинністю.

— Чому ти така сумна, Маланочко? — вона погладила мене по голові, як у дитинстві, коли світ здавався простішим, а загрози — далекими вигадками. — Якщо це через роботу, не хвилюйся. Ми й на травах зі спеціями проживемо. Бачиш, скільки приїжджих налетіло перед святом? Вистачить на зиму і на продаж. А якщо через парубка якого, то й грець із ним. Невже на одного такого світ зійшовся?

Я відчула, як всередині щось стискається від її турботи. Вона хотіла захистити мене, як могла, але не знала, що це я мала її захистити.

— Хочу прогулятися, — прошепотіла я, неначе слова самі вирвались із мене.