10 Розділ

Вранці я прокинулася з чітким рішенням — дізнатися правду про Милосника. Все стало ще заплутанішим і тривожнішим. Зібравшись швидше, ніж зазвичай, я вирішила умовити Софію підмінити мене наприкінці зміни, щоб вирватися раніше. Сьогодні я мала намір відправитися до болотяної відьми, адже тільки вона могла відповісти на запитання, які назбиралися в моїй голові. Їх було забагато, і вони тиснули важким вантажем на свідомість.

На вулиці все дихало святковою метушнею. Люди, здавалось, забули про всі свої турботи і зібралися на вулицях, щоб провести останні дні перед Літах. На кожному кутку шуміли групи зівак, а розповідачі жваво ділилися історіями про неупокоєні душі, відьом, які вміють обертатися звірами, та духів, що ваблять заблукалих. Гучні голоси впліталися в запахи свіжоспеченої здоби, хмільного меду та запашних трав’яних настоянок. Усе навколо було сповнене життя, але я відчувала себе ніби осторонь цього свята, не здатною розділити загальну радість.

На площі зібрався бродячий театр. Вистави, сповнені міфів і казкових персонажів, приваблювали натовп. Поряд продавали смаколики — здобу з горіхами та медом, тонкі переплетення коричних ароматів нагадували про безтурботні дні мого дитинства, коли мама ще була живою. Десь неподалік веселі хлопці та дівчата брали участь у конкурсах, намагаючись збити останній м’яч, але мішень залишалася недоторканою. Здавалося, що все місто пульсує веселощами.

Я, пробираючись крізь натовп до таверни, вдягнула передник ще на ходу, як тільки переступила поріг. У таверні вже було людно. Жваві балачки, сміх і стукіт кухлів об стіл злилися в єдиний хаотичний шум. Не встигла я озирнутися, як уже почала брати замовлення, лавіруючи між столиками. Метушня не давала часу на зайві думки, але час від часу моє серце невпинно колотилося від передчуття.

Серед усіх облич, що промайнули за ранок, я знову побачила його — того загадкового незнайомця, якого зустріла вчора. Він сидів неподалік, закутаний у темний плащ, що приховував кожну рису його тіла. Навіть у святковій метушні його фігура виглядала так, наче не належала цьому місцю. Щось у ньому було тривожним, навіть холодним. Я намагалася вловити його погляд, але перш ніж я змогла наблизитися чи сказати бодай слово, він зник, мов тінь.

"Знову він," — майнуло у мене в голові. Це міг бути звичайний відвідувач. Якби не тривожне відчуття. Ці думки не давали мені спокою, але робота швидко втягнула мене назад у свій хаотичний вир. Замовлення, посмішки клієнтам, прибирання столів — усе це тимчасово відволікало, але глибоко в мені зріло відчуття, що сьогоднішній день буде непростим.

Я глибоко вдихнула і, стискаючи тацю, підступила до Софії, яка одночасно наповнювала келихи й приймала замовлення, які весело викрикував хтось з відвідувачів.

— Софія, пам’ятаєш учорашнього відвідувача в дорогому взутті? Ти його сьогодні обслуговувала?
— Ага, — відповіла вона швидко, навіть не глянувши на мене, її руки злагоджено працювали, наповнюючи келихи бурштиновим напоєм. — Він замовив сніданок, але так і не торкнувся його. Щедро розплатився й пішов. А чого питаєш?
— Просто здалося, ніби він спостерігав за мною. Напевно, привиділося.
Софія на мить зупинилася, але тільки щоб спритно підняти тацю з десятком келихів.
— Ну, не знаю. Дивний він. Навіщо замовляти щось, щоб просто посидіти та піти.

— До речі, мені сьогодні треба раніше піти, — зважилась я сказати, розуміючи, що Софія цього не оцінить.
— Ні, ні, ні! — підняла вона тацю ще вище, вже рушаючи до зали. — Не сьогодні! Я ледве справляюся, а якщо ще й ти зникнеш… Ні, це навіть не обговорюється!

Я поспішила за нею, відчайдушно намагаючись привернути її увагу.

— Софіє, будь ласочка! — я зробила свою наймилішу гримасу, на яку тільки була здатна. — Я б не просила, якби це не було дуже важливо. Ну, прошу!

Софія майстерно розставляла келихи на столиках, водночас мило посміхаючись гостям.

— Ти не можеш мене покинути, — проговорила вона через стиснуті зуби, її обурення заглушувалося шумом зали.

Я знала, чим її зачепити. Зробивши загадковий вираз обличчя, схилилася до неї й тихо прошепотіла:
— Пам’ятаєш ту брошку, яку ти постійно хвалила, коли була в мене дома? Вона ідеально пасуватиме до твоєї нової сукні на Літах. Ераст цього разу точно помітить тебе.

Софія стрімко розвернулася до мене, притиснувши тацю до грудей, і почала озиратися, шукаючи його серед відвідувачів.

— Шшшш, тихіше ти! — зашипіла вона, заливаючись легким рум’янцем.

— Його тут немає, не хвилюйся, — заспокоїла я її. — То як, ти мені допоможеш?

Софія важко зітхнула, здавшись.
— Та куди від тебе подінуся? Але потім ти мені винна!

Решту зміни я працювала з піднесеним настроєм. План був майже реалізований, і моя рішучість лише зростала. Я знала, що сьогодні маю отримати відповіді.

Коли нарешті звільнилася, я швидко покинула таверну, щоб не попастись на очі пану Тадей. Усе місто здавалось більш ожило: люди сміялися, розповідали історії, а бродячий театр знову грав ранішню історію, отримуючи не менше оплесків, ніж зранку, із своєю чарівною виставою. Але моя увага була прикута до іншого.

Хто такий Милосник насправді? І головне — чому я відчуваю, ніби моя доля міцно переплетена з його? Я не могла пояснити всього, шо відчувала, але я могла вислухати її, дізнатись більше, без свідків.

Я поспішала до свого дому, плануючи забрати кілька речей, які вранці, поспішаючи, залишила. Мої кроки звучали чітко й рішуче, коли я підійшла до знайомого низенького дерев’яного паркану. Але ще до того, як увійти до свого двору, помітила щось, що змусило мене зупинитись.

Квітки чортополоху, які ще вчора були зірвані та розсипані тут, зараз виглядали наче обпалені. Чорні, зів’ялі, вони майже розсипалися на попіл від найменшого подиху вітру. Дивне видовище змусило мене насторожитися.

Я повільно зачинила хвіртку за собою і підняла голову. Тітонька сиділа на лавці біля ганку, згорблена, обличчям до саду. Її руки лежали на колінах, але вона навіть не поворухнулася, коли я наблизилась.