9.3 Розділ

Я здригнулася й швидко вигадала відповідь:

— Та нічого. Робота з голови не виходить. Багато відвідувачів.

— Це так, — погодилася вона. — Літах уже на носі.

Я зробила крок до кухні, зупинившись на порозі.

— А чортополох навіщо на подвір’ї? — запитала, кидаючи погляд на її втомлене, але ще зосереджене обличчя.

Тітка важко зітхнула, протираючи руки рушником.

— Сьогодні вранці прокинулась, і все чортополох на думці. Ніяк з голови не йшов. Поки не нарвала головок і не порозкидала по подвір’ю. Якесь дивне передчуття… Та й не зашкодить. Чортополох, кажуть, від чортів захищає.

Я підхопила яблуко зі столу й, не обертаючись, рушила до своєї кімнати.

— Ти на роботі хоч вечеряла, чи так, тільки перехопила щось на ходу? — почула її голос за спиною.

— Я не голодна! — відповіла, вже зачинивши двері.

Кинувшись у м’яку й свіжу постіль, я завмерла, притискаючи обличчя до прохолодної подушки. Кілька хвилин лежала так, ніби сподіваючись розчинитися у тиші своєї кімнати. Але думки вирували, мов осінній вітер: метушливий день, дивні духи, яких бачу тільки я, загадковий відвідувач у таверні… І, звісно ж, той поцілунок.

Закривши очі, я видихнула, намагаючись відпустити цей день, але відчуття невідомого, що наближається, не давало мені спокою.

— Важкий день!? — прогриміло раптово над головою.

Я підскочила з ліжка, ніби блискавкою вдарило, роззираючись довкола в пошуках голосу. Але кімната була порожньою. Серце калатало, коли я підійшла до вікна й визирнула. На старій яблуні, на товстій, трохи викривленій гілці, сидів Милосник. Він гойдав однією ногою, а друга вільно звисала донизу.

Я сіла на підвіконня, схрестивши руки на грудях, і, напівсерйозно, напівжартома, спитала:

— Ти чого з лісу вийшов? А як Лісовик прознає й Магурі доповість?

Милосник посміхнувся, його очі блищали під місячним сяйвом, ніби веселий вогник запалився десь у темній глибині.

— Не доповість, — недбало відказав він. — Лісовик її терпіти не може. Ще більше, ніж мене. Бо вона вічно приходить і безлад після себе залишає. А це його просто казить.

Його легкий тон був майже зухвалим, але я була впевнена, що Милосник дратував Лісовика своєю свободою, і ще чимось, про що мені не розповідає ніхто.

Він продовжував сидіти на гілці, виглядаючи напрочуд спокійним, але я не могла не відчути тієї відстані між нами. Бо ж переді мною не звичайний чоловік, а дух. Дух із потойбіччя, з днів давно минулих.

Я затримала погляд на ньому, і, мабуть, дивилася занадто довго, бо він підморгнув і сказав:

— Ти наче примару побачила, так дивишся.

Жартів від духів потойбічних, я ще ніколи не чула.

— А ти навіщо до моєї тітки в сни приходив? — змінила я тему, згадавши розмову.

— А що, чортополох не любиш? — у тон мені відповів він, із тією ж хитрою усмішкою.

— Чого ж не люблю? Обожнюю його квіти. Але… ти справді думаєш, що це налякає Лісовика?

— Його — ні. Але його прислужників — запросто. До Літах ніхто не зможе увійти до твого дому.

Його слова заспокоїли мене лише наполовину. Я подивилася на квітки, що мерехтіли біля паркан, і знову повернула погляд до Милосника.

— А що буде після Літах?

Його обличчя на мить стало серйозним.

— Сила зникне. Але й сила Лісовика теж зменшиться. Узимку він і зовсім засне.

— І що ж… жити мені від зими до зими? — запитала я, сама не впізнаючи свого голосу.

Милосник на мить задумався.

— А хіба не в цьому весь сенс життя, Маланко? Між циклами, між змінами, між тим, що ти не можеш передбачити.

— Я не можу вічно хвилюватись, — вирвалось у мене. Голос зламався, і я притиснула долоні до віконної рами, ніби вона могла втримати моє серце, що калатало від злості й страху. — Думати весь час, чи не підіслав Лісовик когось, чи щось до мене. Це не життя!

Милосник замовк, а потім, зітхнувши, тихо сказав:

— Твоя правда, це не життя. Але я й не знаю, що таке життя.

Його слова, хоч і м’які, вразили мене боляче, мов камінь у груди. Я схилилась, трохи висуваючись із вікна, і дивилась на нього з сумом, що важко було стримати.

— Якби ти мав змогу… пожити життям людини, ти б погодився? — запитала, намагаючись знайти в його обличчі відповідь раніше, ніж він її промовить.

Його силует, здавалось, почав розчинятися в сутінках. На мить я подумала, що він зник через моє запитання, що я ненароком зачепила щось болісне. Але раптом він з’явився прямо переді мною — так близько, що відстань між нами зникла. Його обличчя було на рівні мого, його очі, неприродно яскраві, горіли холодним блиском, як місяць у повню.

— Я б усе віддав, — сказав він тихо, але в його словах бриніла туга, що пронизувала наскрізь. — Щоб стати людиною. Щоб відчувати тепло, чуже дихання, доторки… А не вдавати, що я знаю, як це, коли тебе торкаються.

Його очі зустріли мої, і я відчула, що він каже щиро, до найменшої дрібниці. Він був настільки близько, що, якби був живим, я б напевно відчула його подих на своїй шкірі. Але його присутність була холодною, майже примарною, ніби поруч не жива істота, а спогад про неї.

— Вибач, — раптом промовив він, і його голос прозвучав глухо, ніби крізь відстань, хоча він стояв переді мною.

— За що? — я схилила голову, намагаючись зрозуміти його раптову зміну тону.

— За поцілунок. Я не втримався.

Мої очі розширилися.

— Який? — запитала, але відповідь уже била, мов дзвін у голові. — Ох… Це був ти. Але як?

Я зрозуміла, чому мої відчуття в ту мить, на площі, були такими дивними!

— Цей вовкулака сильний тілом, але ментально — не сильніший за звичайну людину. — Його голос став хрипким. — Я знаю, це було неправильно. За таке карають сили. Але скажи мені, Маланко… Хіба це не варто того, щоб хоч раз відчути, хоч і через когось?