9.2 Розділ

— Та... вже нічого, — мій голос звучав невпевнено, майже приглушено. — Я чомусь бачила…

— Ти була даром. Боги прийняли тебе, — загули навколо тонкі, пискляві голоси. — І тобі відкрився зір.

 Це були все ті ж хухи — дрібні духи, які стрибали довкола мене, немов пустотливі тіні, що ожили. Їхні хутряні тільця миготіли у променях сонця. Вони звивалися, мов нишпорки, пробігаючи між моїх ніг і лоскочучи шкіру своїм м’яким хутром.

— Маланко тепер бачить нас та інших, — продовжували вони, їхні голоси зливались у химерний хор.

— Краще б і не бачити… — пробурмотіла я, відвертаючись. Тіло тремтіло, наче після довгої подорожі в хуртовині.

Розвернувшись, я пішла назад до таверни, ноги здавалися важкими, як у сні.

— Ти куди пішла? — вигукнув Стефон в слід.

— До роботи. Запізнююся, — відповіла я, майже не зупиняючись, і прискорила ходу.

Істинний облік Стефона постійно спливав у моїй свідомості. Він, здавалося, витіснив решту думок, як страхітливий сон, який переслідує навіть після пробудження. Я то роняла тацю, добре, що порожню, то спотикалася на рівному місці. Образ його перевтілення — як мить, коли він обернувся на звіра, — не відпускав мене. Це було водночас вражаюче й жахливе видовище. Якби я його не знала, то вже давно втекла б із цього міста, навіть не зібравши речей.

Дякувати, вже й не знаю кому, але хухи не пішли за мною до таверни, що точно, створило б для мене зайві проблеми на роботі.

— Що з тобою сьогодні? Замріялася? — запитала Софія, подаючи мені тацю з кухлем і тарілкою. Її голос повернув мене до реальності, як легкий ляпас.

— Ось, віднеси це тому дивному пану за останнім столиком у кутку. І постарайся не впустити — він щедрий і монет не шкодує.

Я кивнула, тримаючи тацю обома руками, і рушила до чоловіка, що сидів у напівтемряві. Він був високим і закутаним з ніг до голови у темний одяг. Лише пальці в чорних шкіряних рукавичках ритмічно постукували по стільниці, мов відбиваючи незримий такт.

Коли я наблизилася, слабке світло впало на його начищені до блиску чоботи, які виглядали навіть дорожчими за ті, що носив наш бурмістр. Їхній блиск видавав у ньому людину не з простого життя.

— Прошу, ваше замовлення, — сказала я, ставлячи тацю на стіл.

Я вже збиралася йти, як він підняв голову. Його обличчя залишалося прихованим за чорною хусткою, але його погляд, як дві чорні безодні, пробрав мене до самої душі.

— Дякую, — промовив він голосом, настільки виразним і чітким, що кожне слово звучало, як удар по струнах. Він не був схожий на місцевих, його мова звучала занадто вишукано, майже аристократично.

Мене пересмикнуло, але я змусила себе стримано кивнути і вже повернутися, як він додав:

— Чи молода панночка допоможе мені?

— Звичайно, вам щось порадити з кухні? — швидко відповіла я, намагаючись звучати невимушено. Однак ритмічне постукування його пальців пришвидшилося, ніби передчуття наростало.

— Я декого шукаю, — він нахилився ближче, і в його голосі прозвучала напружена стриманість. — Юнак. Нещодавно прибув до міста. Мене цікавить, як його…

— Маланко! — зненацька вигукнув пан Тадей. Він проводжав гостей — цілий гурт, що дружно галасував, прямуючи до найбільшого столу. — Допоможи, досить базікати!

Я вибачилася:

— Перепрошую, я невдовзі повернуся.

Схилившись у ввічливому поклоні, я рушила до пана Тадея, відчуваючи на собі пильний погляд незнайомця.

Метушливий гурт, що завітав у таверну, виявився особливо вибагливим. Вони довго не могли визначитися із замовленням, сперечалися між собою, відволікаючи нас усіх від роботи. Кожне їхнє слово здавалося зайвим ударом по моєму терпінню, а ноги, здавалось, гуділи від утоми.

Коли, зрештою, їхній гамір стих, я звільнилася від їхньої уваги, але мій кутовий столик був уже порожнім. Незнайомець пішов.

Я ледь помітно зітхнула. Цей чоловік, здавалося, міг щедро заплатити навіть за дрібницю, і я розраховувала на винагороду. Натомість гурт, що завітав до міста на святкування Літах, лишив лише втому і розчарування. Жодної зайвої монети.

Наприкінці зміни, виснажена і з роздратуванням у грудях, я вирушила додому. На вулицях з кожним днем ставало все більше людей. Гості приїжджали звідусіль, готуючись до найважливішого свята року. Літах уже був зовсім близько. А наше місто було багатьма відомими легендами. Після знайомлення з деякими лісними істотами, я зрозуміла, що не спроста саме наше місто та околиці славляться міфічними переказами та казками.

В цей час доведеться працювати без вихідних. Святкування Літах означало і зростання заробітків, але часу на перепочинок не буде. Після свята ночі стануть довшими, а роботи в місті — менше.

Та все ж я мала одну мету — бодай кілька годин вирвати для себе, щоб побувати на святі, вдихнути його чарівну атмосферу, побачити танці і почути пісні, що розлітатимуться над усім містом. Моя душа потребувала цих моментів, які залишаться зі мною навіть тоді, коли літо остаточно сховається за холодним подихом осені.

На останньому повороті перед моїм будинком я побачила, як паркан підпирав Стефон. Його розслаблена постава і невимушений вигляд мали б заспокоювати, але я вже знала, що за цією маскою може ховатися зовсім інша сутність. Поки цей образ не полишав мої думок.

— Ну, все ще щось бачиш невидиме? — запитав він, посміхаючись краєчком губ.

Я уважно оглянула його. Ні шерсті, ні ікол, лише звичний Стефон із трохи химерним блиском в очах.

— Ні, усе як завжди, — відповіла я, зводячи руки на грудях. — Тобі знову ніде переночувати?

Замість відповіді він витягнув із—за пазухи невелику стару книгу, її обкладинка була потерта, а краї трохи заляпані. Стефон розгорнув сторінку із закладкою й заговорив:

— Ні, сьогодні я маю плани. Тому слухай.

Я злегка скептично підняла брову, очікуючи якогось його чергового дивацтва. Але те, що я почула, здивувало мене ще більше: