2.1

Четверо подорожніх сиділи в лісі біля багаття, смажачи на вогні хліб та сало, нанизані на пруття. Усі четверо були одягнені у грубий вальцьований одяг, а на поясах висіли не мечі, а довгі криві ножі. У одного з них за поясом була сокира. Біля дерева, неподалік, були складені три луки та стріли до них.

Івен помітив багаття здалеку. Обережно підійшов, і зачаївся в чагарниках, прислухаючись до розмови незнайомців: лихі то люди, чи прості подорожні, що вирішили переночувати у лісі, щоб не витрачати грошей на заїжджий двір.

З такої відстані розгледіти цих людей було важко, все що зміг вогнян роздивитися, що серед цих, досить молодих людей, був один значно старший, той самий чоловік, що був із сокирою.

- І що ж привело тебе до лісу? - Запитав у чоловіка один з молодиків.

- Вурдалака шукаю.

Молодики розсміялися.

- В цьому лісі навіть вовків немає. Звідки тут взятися цілому вурдалаку?

- А ви досконало знаєте цей ліс? - Запитав чоловік

- Звісно. Ми полюємо тут уже років з десять. За цей час нічого більшого за здичавілого собаку тут і не виділи.

- Проте вурдалак є.

- Звідки така інформація?

- З перших рук. Була в мене дочка, від першої дружини. Редою звалася.Вродлива дівка, була, що й в королівських паляцах такої краси не знайдеш. Відбою від женихів не було. Три дні тому я поїхав на ярмарку, а моя друга дружина відправила Реду до своєї матері, травниці, що живе на узліссі. Більше Реда додому не з'являлася. Коли ж сьогодні вранці я прийшов до хижі старої відьми, там була лише кров. Всюди. На підлозі, на стінах, на стелі. Все що залишилося від моєї дочки, - чоловік дістав з кишені червону хустинку, - ось ця хустинка, яку я їй колись подарував. Та найголовніше, усюди були вовчі сліди. Величезні. І... цей вовк ходив не на чотирьох лапах, а на двох, наче людина.

Мисливці переглянули, і не змовляючись, потягнулися до своїх луків, нервово озираючись в різні боки. В одну мить, привітний ліс став ворожим.

- Звідки тільки це гидотство взялося в наших краях. Чув я, що неподалік, люди лорда Фаріона, знайшли поселення лісової нечисті. З того походу ніхто не повернувся...

Івену набридло сидіти в хащах, він вийшов на відкриту місцину, і промовив:

- Вурдалаки це слуги. Раби. Я б навіть сказав вартові пси на службі у породжень Мари. Ні чарівний ліс, ні лісовий народ не мають жодного відношення до вурдалаків.

На неочікуваного гостя враз націлилися три стріли.

- Хто ти в біса такий? - Нервово запитав один з мисливці. Незнайомець, тим часом, спокійно підійшов до багаття. Ним виявився високий юнак із рудим волоссям.

- Моє ім'я Івен. Не бійтеся, я не причиню вам шкоди. У нас з вами спільний ворог.

- Як це?

- Вурдалаки не з'являються буть де. Вони завжди супроводжують своїх хазяїв. Є в мене надійна інформація, що цими землями, нещодавно, проїжджав один з чорнокнижників, вірний слуга Чахлика, сина Мари та Дідька.

- І навіщо тобі отой чорнокнижник?

- Він викрав мою наречену. Тож, ми можемо полювати на них по одинці, а можемо об'єднати зусилля. Мені потрібен чорнокнижник, вам - його вурдалаки. У нас спільні цілі. Гадаю, нікому не потрібно нагадувати, що якщо вурдалак десь скуштує крові, він вважає ці землі своїми, і буде повертатися сюди для полювання, доки його не знищити.

Мисливці опустили свої луки. Один з них підійшов до Івена, простягнув тому правицю.

- Що ж, ти маєш рацію. Гуртом і батька легше бити. Моє ім'я Кай, а це мої брати, Рун та Хорт.

Чоловік з сокирою підвівся.

- Тур, коваль із села, що неподалік.