1.2

- Прошу пане, проходьте, почувайтеся як у дома. - Підлабузницьким голосом, поклонившись, промовив Ребран, відчинивши перед Високородних гостем двері невеличкого, проте кам'яного, будиночка на одну кімнату, з внутрішньої сторони фортечної стіни. Хоча, назвати це будинком міг, хіба що безхатько, що ніколи й не бачив будинків. Так, якась комірчина.

Бренар зайшов досередини. Біля однієї стіни стояв стіл. На столі стояв підсвічник з напівзгорілою свічкою, келих з недопитою медовухою, та шматок сала. Біля іншої стіни було солом'яне ліжко, застелене брудною ковдрою. На ліжку лежав залізний шолом. Між ліжком і столом, в підлогу, був вмонтований великий дерев'яний щит.

Ребран зайшов слідом за паном Шу. Зачинив двері.

- Медовухи? - Запитав він.

- Пане Ребране, якби я хотів Медовухи - залишився би в корчмі.

- Перепрошую, пане, дозвольте... - Свиномордий показав рукою на щит, на якому стояв брат короля.

- Так, пробачте.

Коли пан Шу зайшов зі щита, Ребран відсунув його у бік. Під щитом були кам'яні сходи, що вели у темряву підземелля. Спустившись сходами в темряву, свиномордий намацав на стіні факел, запалив його. Лише після цього покликав високородного пана за собою.

Підземелля було невеличким. Короткий підземний тунель, кроків десять, не більше, привів їх до круглої кімнати, в стінах якої було п'ять однакових дубових дверей. Ребран підійшов до одних з них, віддав факела панові Шу. Відчинив двері.

В підземеллі сиділа молода дівчина, років п'ятнадцяти, з довгим сірим волоссям. Її, раніше, біла сукня, була замизгана брудом підземелля та плямами крові. На щоці виднівся здоровенний синець а на голові струп засохлої крові. Проте, навіть зараз було видно, що дівчина неймовірно красива.

Брат короля уважно її роздивлявся.

- Пане Рембране, - нарешті промовив він. - Якщо це жарт - він не вдалий.

- Ніяких жартів, пане. Дайте мені факел, і уважно дивіться.

Свиномордий узяв факел і вийшов. Коли темрява повернулася у підземелля, брат короля зі здивуванням помітив, що плями крові, на сукні дівчини, а також засохла кров на її обличчі, блідо сяяли усіма кольорами веселки. Отже це була правда. Ця дівчина з лісового народу, адже кров людей не сяє.

Коли Ребран повернувся до темниці, пан Шу віддав йому шкіряного гаманця набитого золотими монетами.

- Можу я залишити цей прекрасний товар у вас до того часу, доки знайду клітку, щоб дівчина не втекла? - Запитав він свиномордого.

- Клітку? У мене є щось краще. - Ребран дістав з кишені клубочок тонкої червоної нитки. - Це нитка сплетена з шерсті сніжного вовкулаки, фарбована охрою та кров'ю ненароджених телят, заклята тринадцятьма чорними волхвами. - Пояснював свиномордий, підійшовши до дівчини, відмотав шматок нитки, відірвав його. Зав'язав нитку на шиї бранки, зайвий шматок відірвав і зав'язав на руці пана Шу. - Тепер вона пов'язана із людиною яка носить цю нитку. І розірвати її зможе лише людина, яка її носить.

- Ви хочете сказати, що ця ниточка не дозволить їй втекти? - Скептично запитав брат короля.

- Звісно. - Свиномордий дістав з кишені ножа, підійшов до бранки, натягнув нитку і спробував її перерізати. Натомість, нитка перерізала ножа. - Тепер вона у повній вашій владі, і виконає будь який ваш наказ, інакше буде покарана. Накажіть їй що-небудь.

Пан Шу підійшов до своєї рабині і запитав:

- Як тебе звуть?

Дівчина вперто мовчала, а наступної миті упала на коліна. Брат короля бачив, що нитка душить її. Бранка намагалася зірвати з себе кляту нитку, та лише роздерла шкіру на шиї, і свіжі краплі яскраво-червоної крові, упали на білу сукню. Лише коли губи дівчини почали синіти, нитка відпустила бранку, і та, жадібно ковтаючи повітря упала на брудну підлогу.

Дочекавшись, доки бранка прийде до тями і підведеться, Бренар знову запитав:

- Як твоє ім'я?

- Сірин. - Прохрипіла рабиня.

- Чудово. Тепер йди за мною.

Сірин ще раз спробувала пручатися, та відчувши, що нитка на її шиї заворушилася, мов отруйна змія, була змушена підкоритися наказу, і покірно пішла слідом за своїм господарем.

Брат короля привів дівчину до таверни, змусив сісти в закриту карету, покликав до себе одного з охоронців:

- Герад, скликає всіх. Дорога до столиці далека. Тут я отримав все, що мені необхідно. Вирушаємо негайно.

***

Вночі Тригор зібрав усіх мешканців чарівного лісу і повідав про свої побоювання, повідав про те, що двоє дівчат, Айра і Сірин зникли.

- Все це вказує лише на одне, дівчата потрапили до рук смертних, і скоро вони будуть тут. Тож потрібно збиратися в дорогу.

- Куди нам іти? - Запитав хтось із натовпу.

- Наш чарівний ліс не єдиний. Вас прихистять.

- А ви, тату. - Підбігла до Тригора мавка.

- Квітко, доню, не хвилюйся за мене. Я, хоч і старий, маю що відповісти смертним. До того ж, за межами лісу у мене не буде сил.

- А якщо Айра і Сірин повернуться? - Стояла на своєму мавка.

- Івен знайде Айру, не хвилюйся. Він поверне її до тебе, де б ти не була.

- А Сірка? Моя маленька Сірочка?

Тригор сумно посміхнувся свої дочці.

- Сірин завжди була особливою. Як я не намагався - не можливо сховати людину від її долі. На Сірин чекають важкі випробування, та ніхто крім неї не зможе пройти цей шлях. Лише вона має силу протистояти Марі. І їй потрібно відкрити цю силу в собі. Вона повинна стати тим, ким була народжена.

- Я вас не розумію, батьку.

- Прийде час, доню, і все стане на свої місця. А зараз не гайте часу. Смертні пройшли наш кордон. Тікайте...

***

Ребран вів натовп вперед. Тут були і справжні воїни, і прості робітники, озброєні вилами та сокирами. Та всі вони несли в ліс вогонь.

Знайти чарівний ліс виявилося не так просто, як здавалося на перший погляд. Проте, добра половина ночі блукань лісом принесла свій результат. З першими променями сонця людям вдалося знайти ту єдиновірну стежину, що вела в чарівний ліс.

Попереду них був прекрасний квітучий ліс. Аромат квітів лоскотав ніздрі, відчувалися аромати стиглих плодів та ягід. Співали птахи... Позаду - голі чорні дерева з довгими шпичаками і цілковита тиша.