1.1

Коли було зрозуміло, що ні Айра ні її сестра не повернуться, вогняне серце Івена відчуло біду. Щось трапилося! Зі своїми переживаннями він пішов до старого лісовика Тригора, рідного діда дівчат.

Уважно вислухавши юнака, старий відповів:

- Серце моє теж чує біду. Вона насувається з великого світу. Та допомогти там я нічим не можу. Я вже занадто старий, і за межами чарівного лісу не маю сили. Тож, Івене, тобі слід вирушити у світ, і знайти дівчат...

Збирався юнак в дорогу не довго. З собою він узяв лише свою палицю, зроблену з небесного металу, вкриту вогняним золотом* , за потреби, у руках дітей вогню, такий посох міг перетворитися на вогняний меч, батіг або щит.

Знайти сліди дівчат було не важко. Пройшовши ними, він дістався місця, де на на дорозі лежали розтерзані людські тіла. Тут сліди дівчат зникали, проте було добре видно сліди коней, і сліди вурдалака.

- І куди ж ви поділися? - Пробурмотів молодий вогнян. - Сподіваюся у вас вистачило розуму не переслідувати вурдалака...

Уважно все роздивившись, він помітив на землі яскраво-червоні плями крові, що виблискували іскорками різних кольорів. Це була не людська кров. В крові смертних немає сили, тому вона не виблискує. Одже, це була кров когось із лісового народу. Дівчата, дійсно, потрапили в халепу.

Вдаривщи посохом у кров на землі, Івен викликав короткий вогняний спалах, що знищив пролиту лісову кров, пішов кінськими слідами, які, досить скоро, вивели його з лісу. Сонце вже котилося до обрію. Наступав вечір. Вдалині юнак помітив людське село, що розташувалося біля стін кам'янаної фортеці. Знаючи про страхи та звичаї смертних, Івен провів рукою по своїй голові, і його волосся, з вогняного, стало звичайним, світлим зі злегка рудоватим відтінком.

Дістався села Івен, коли вже на дворі стемніло. Проте, село не спало. На сільській площі було людно. Горіли факели. У руках люди тримали, хто що міг: хто косу, хто вила, хто велетенську довбню. Натовп юрбився біля дерев'яного помосту, з якого горланив якийсь лисий товстий чоловік у чорних обладунках:

- І ці виродки убили шановних посланців! Усіх! Високородних лордів, яких король прислав до нас зі своїм словом! Вони не просто вбили їх! Їх розірвали на шматки! - Натовп гнівно заревів, а свиноподібний горлопан продовжив: - Наш добрий лорд Фаріон, аби відімстити за вчинене свавілля, аби унеможливити повторення цього ницого злочину, аби захистити наш дім, кличе вас із собою в священний похід проти лісових виродків, проти нечисті, що розплодилася у наших лісах! Очистимо ж нашу землю! Захистимо наш дім!

Відповіддю йому був схвальний рев натовпу.

- Прокляття. - Тихо вилаявся Івен. - Щось мені не подобаються ці настрої. І куди поділися Айра зі своє сестричкою?

Обережно, щоб не потрапити смертним на очі, юнак обійшов натовп, і попрямував у бік фортеці. Якщо дівчат схопили ці божевільні фанатики, то тримати їх можуть лише там.

***

Закінчивши свою "проповідь", Ребран зліз із помосту і покрокував у бік постоялого двару, де, заразом, знаходилася й корчма, після такого "натхненного" виступу слід було промочити горло.

Біля постоялого двару стояла верениця возів, вантажних різноманітними товарами. Біля возів стояв якийсь чоловік, одягнений у розшитий золотом та сріблом одяг. Неподалік поралися з десяток лицарів у важких обладунках. Помітивши Ребрана, чоловік підійшов до нього.

- Натхнена промова, пане...

- Ребран. - Відповів свиномордий.

- Пане Ребране. Надзвичайно Натхнена і пізнавально промова.

- Чого потрібно, пане...

- О, пробачте мої манери. Коли проводиш стільки часу в дорозі як я, мимоволі забуваєш елементарні правила спілкування. Моє ім'я Бренар Шу, відомий мандрівник та дослідник... - Рід Шу був відомий в усьому королівстві, адже саме ця династія правила цими землями от уже дві сотні років. Усе роздратування миттю сховалося кудись в середину Ребрана, адже молодший брат короля не та людина, якій можна нахамити, чи відмовити, навіть в найдрібнішому проханні.

- Я вас уважно слухаю, пане Шу.

- Розумієте, коли я вирушив у свої мандри, я пообіцяв своєму племіннику, що привезу йому дарукон з кожного краю, на який ступить моя нога. Як ви можете бачити, у мене в колекції уже є ціла низка диковиних і незвичних речей: це і Мірійський гірський шовк, і самограйна сопілка з берегів Перинського моря, і навіть камінь-блискавка з Грозних гір. Так, всі ці речі прекрасні. Унікальні... Та всі вони бездуховні. І уявіть собі моє здивування, коли повернувшись на рідну землю, я чую про справжнє диво - лісовий народ. Як би мені хоч одного їхнього представника... Ви ж розумієте, пане Ребране, що ціна мене не цікавить...

Свиномордий роздумував не довго. Ось він вихід, якого він шукав. Ось шанс позбутися непотрібної бранки. Звісно ж, ніхто не заважав йому просто прирізати дівчину, і закопати десь у потаємному місці, та за неї можна було отримати гроши. А втрачати гроші Ребран не любив. Самовдоволена посмішка з'явилася на потворному обличчі воїна.

- Знаєте, пане Шу, ви звернулися за адресою. Я можу вам допомогти. Ходімо зі мною.

***

Сірин сиділа в темниці, щоразу здригаючись, коли її ноги чи руки торкалася зацікавлена мордочка щура. Проте вони, чомусь, не завдавали їй ніякої шкоди. Лише обнюхували і йшли собі далі, у своїх щурячих справах.

З часом дівчина звикла до такої уваги і, зрозумівши, що звірі її не чіпатимуть, Сірин заспокоїлася.

Її душили злі сльози. Дівчина злилася на себе: чому вона така безпомічна? Чому не може дати відсіч своїм кривдникам? І від цих думок на душі ставало ще важче.

Раптом щось стукнуло по металевих ґратах маленького, незашкленого віконечка під стелею, повертаючи Сірин з царства важких думок до реальності. Стукіт повторився, і Сірин підійшла, вставши навпроти віконечка, у якому виднівся чийсь силует.

- Айро, це ти? - Почула дівчина знайомий голос вогняного юнака, старого друга її сестри, який був закоханий у водяницею ще з самого дитинства.