0.1

П'ятнадцять років по-тому.

Досить вродлива дівчина, із довгим сірим волоссям, сиділа на узліссі, спостерігаючи за тим, як неподалік, трійко кошенят гралися в невисокій траві. Над її головою, в розлогій кроні дерева, щебетали птахи. В блакитному небі яскраво світило лагідне сонце. День був чудовий, і серце дівчини наповнилося мріями.

З самого дитинства їй казали, що вона особлива. Мати розповіла, що вона народилася уже з волоссям. Проте її особливість була дивною: усі діти, у віці шести-семи років проявляють свої здібності до управління тими чи іншими силами, її ж здібності не прокинулися й досі. Саме тому, у такі от чудові дні, вона полюбляла сидіти тут, подалі від галасливих подруг, насолоджуватися тишею, і мріяти.

- Сірко, ось ти де. - З річки, що текла неподалік вийшла істота із довгим синім волоссям. Здавалося б, що її тіло складалося з води, та коли водяниця обсохла на сонці, вона перетворилася на молоду дівчину із синім волоссям та блакитною шкірою. - Знову сумуєш, сестричко?

- Я не сумую. Я розмірковую над тим, хто я.

- Ти, моя молодша, найулюбленіша сестричка. - Водяниця сіла поруч. - Сірин, не сумуй. Дивись який чудовий день. Ходімо краще в ліс, пошукаємо вогнецвіт. Дідусь просив.

- Ходімо.

Дівчата встали з землі і пішли до лісу.

- Не сумуй, - не здавалася водяниця, - дідусь казали, що таке іноді трапляється, що сила довго не хоче пробуджуватися.

- А що як моя сила ніколи не прокинеться? Тоді мені не буде місця в цьому лісі. Я буду змушена жити сед смертних.

- Прокинеться, ось побачиш...

Так розмовляючи, збираючи дрібні, червоненькі квіточки, прозвані вогнецвітом, дівчата не помітили як минули кордон, що відділяв чарівний ліс від володінь смертних. Дерева змінилися: замість вічнозелених дерев, що цвіли та плодоносили цілий рік, з'явилися дуби та грабчаки. З'явилися непролазні хащі. Вогнецвіт зник, як і решта квітів. Земля під ногами була вкрита бурим, опалим листям та першим, дрібним снігом. Навіть повітря змінило свій запах, тепер воно пахло вологістю та морозом.

Сірин злякано озирнулася. Цей дивний ліс був усюди, а звичний, такий рідний і привітний чарівний ліс зник безслідно.

- Айро, де це ми?

Водяниця теж озирнулася.

- Я гадала, що землі смертних значно далі. - Стурбовано промовила старша дівчина.

Вони обережно просувалися чужим для них лісом. Дрібний сніг неприємно холодив босі ноги дівчат, а морозний вітер - оголену шкіру, адже одягнені вони були у легкі сукні, Айра темносиню, а Сірин білу.

Скоро дівчата знайшли накатану в лісі дорогу, а біля дороги, дивні сліди, схожі на вовчі, проте надто великі. До того ж, складалося враження, що вовк ходив не на чотирьох лапах, як заведено у тварин, а на двох, мов людина.

Пройшовши ще трохи, їхнім очам відкрилася страшна картина: четверо вершників, і їхні коні, були роздерті на криваве лахміття невідомою істотою.

На обламану гілку дерева були настромлені рештки вершника, а в скривавлену руку мерця був встромлений шматочок пергаменту.

Від побаченої картини Сірин знудило, але Айра виявилася більш стійкою, і з огидою, уважно роздивлялася неприємну картину. Неподалік було чутно стукіт кінських копит. Водяниця підійшла до тіла, взяла з руки пергамент. На пергаменті був короткий нарис: "ηε δραγτε Ξ βΩδηεμ - πΩ∫ςκοΔ¥ξτε. ςαχλωςχ". Проте прочитати повідомлення не змогла. У всьому чарівному лісі лише дідусь умів читати мовою смертних. Мешканці ж лісу не довіряли своїх знань і думок чорнилам, покладаючись лише на власне слово.

- Сірка, ходімо мерщій назад. Потрібно про все розповісти дідусеві.

Наче нізвідки з'явилося п'ять вершників, одягнених у міцні обладунки, які швидко оточили дівчат. Один з вершників, одягнений у чорні лати, швиденько роздивився дівчат і промовив, наче виплюнув:

- Відьми. Схопити їх!

Подальші події відбулися настільки швидко, що дівчата не встигли зрозуміти, що сталося, і за мить, вони обі лежали на землі без свідомості. З розбитої голови Сірин текла цівка яскраво-червоної крові.

Двоє вершників спішилися, зв'язали свою здобич, закинули дівчат, немов мішки, на коней, і загін поїхав геть.