Розділ 2.10. Третій радник

Ардас зустрів подорожніх звичною метушнею великого міста. На вулицях вистачало людей, торговці поспішали завершити ранкові справи, а біля воріт резиденції короля постійно з'являлися посланці, слуги та представники знатних родів. Крок не став затримуватися й одразу повів своїх супутників усередину, де на них уже мали чекати.

Колір ішов трохи позаду, час від часу роздивляючись будівлю та її оздоблення. Його увагу привертали не стільки архітектурні особливості, скільки люди, які траплялися дорогою. Він звик, що там, де з'являється чорнокнижник, до нього ставляться з належною повагою, а тому не надто приховував невдоволення, коли слуги проводжали їх коридорами, не виявляючи особливого здивування чи бодай зацікавленості.

Тінь, на відміну від нього, мовчав, хоча з його виразу обличчя було зрозуміло, що він також не в захваті від прийому. Коли вони нарешті опинилися в невеликій залі, де на них мали чекати, Колір зупинився посеред приміщення й озирнувся.

— І це все? — запитав він, звертаючись до Крока. — Ми подолали таку відстань, а нас навіть не збираються приймати належним чином? Де король?

Крок зачинив двері й повернувся до нього.

— Король зараз зайнятий. З вами зустрінеться його радник.

Колір повільно перевів погляд на Тінь, наче очікував, що той теж обуриться почутим, але замість цього почув зовсім іншу відповідь.

— А чого ти, власне, очікував? — спокійно запитав Тінь. — Ми щойно отримали нові імена й місця серед чорнокнижників. Чому король має приймати нас особисто?

— Тому що ми не якісь там посланці з торгової гільдії, — відказав Колір. — Ми чорнокнижники, і цього цілком достатньо, щоб до нас поставилися з повагою.

— Ти, здається, трохи переоцінюєш наше становище. Королям не обов'язково особисто зустрічатися з кожним, хто вважає себе важливою персоною.

— А ти, схоже, вже готовий задовольнитися місцем біля дверей, аби тільки тебе взагалі пустили до палацу.

Тінь насупився.

— Принаймні я розумію, що не варто вимагати того, на що ще не заслужив.

— Не сміши мене. Ми не просимо милостині й не прийшли сюди просити дозволу залишитися. Якщо вони хочуть мати справу з чорнокнижниками, то нехай навчаться відповідно нас приймати.

— Тоді, можливо, спочатку варто навчитися поводитися так, щоб тебе взагалі хотіли приймати.

— Ти зараз намагаєшся мене повчати?

— Я намагаюся пояснити тобі те, що, схоже, не доходить навіть після кількох повторень.

Крок, який досі спостерігав за ними мовчки, нарешті повернувся від дверей.

— Ви обоє ідіоти, — сказав він із таким роздратуванням, наче вже давно дійшов цього висновку, але сподівався, що хоча б сьогодні йому не доведеться вимовляти його вголос.

Колір обурено повернувся до нього.

— Ти хочеш сказати, що я неправий?

— Я хочу сказати, що ви обоє навіть не розумієте, куди прийшли. Вас привели до сина вашої володарки, до сина самої Мари, а ви тут сперечаєтеся, чи достатньо високий у нього титул, щоб прийняти вас особисто. Вам обом варто було б спершу навчитися думати, а вже потім відкривати рота. - Тінь хотів щось відповісти, але Крок не дав йому такої можливості. — І якщо вже вам так кортить знати, то перед вами не просто черговий придворний радник. Титул третього радника — це лише те, що написано в королівських документах. Не плутайте офіційне становище людини з тим, скільки влади вона насправді має.

У потаємній кімнаті за стіною Дідько ледь помітно посміхнувся. Він стояв біля невеликого отвору, через який добре проглядалася зала, і чув кожне слово. Крок не надто старався добирати вислови, але, судячи з усього, саме таке пояснення двом новачкам було потрібне. Принаймні тепер вони мали зрозуміти, що їхнє становище не дає їм права зневажати тих, із ким доведеться мати справу.

Колір і Тінь замовкли. Вони обмінялися короткими поглядами, після чого кожен відвернувся в інший бік. Схоже, обидва ще мали що сказати, але цього разу вирішили залишити свої думки при собі.

Дідько тихо засміявся, відступив від отвору й поправив важку пов'язку на голові. Потім неквапливо підійшов до дверей, за якими чекали гості, і відчинив їх…

У кімнату увійшов чоловік середнього зросту, зі звичайною статурою, який зовні навряд чи привернув би особливу увагу придворних, якби не його обличчя. Непомірно товсте, м'яке й важке, воно здавалося непропорційним до решти тіла. Маленькі очі ховалися серед глибоких складок щік, уважно розглядаючи присутніх. На голові була туго намотана важка пов'язка, що повністю приховувала роги.

Дідько зупинився біля входу, перевів погляд із Кольора на Тінь, а потім звернувся до Крока:

— Що це за зграю скажених собак ти привів?

Крок навіть не змінив виразу обличчя.

— Нові чорнокнижники, — відповів він. — Колір і Тінь.

Дідько ще раз подивився на обох, після чого його обличчя розтягнула широка усмішка.

— О, то це вони? — Він перевів погляд на Крока. — Мушу визнати, ти знайшов гідну заміну Удару та Звуку.

Колір і Тінь не відразу зрозуміли, чи варто сприймати ці слова як похвалу, чи в них прихований черговий привід для образи. Крок же лише зітхнув, наче вже починав шкодувати, що привів їх обох разом. Дідько пройшов до столу й запропонував гостям розташуватися.

— Ну що ж, сподіваюся, тепер ми зможемо поговорити без гавкоту. У нас є кілька справ, які не терплять зволікання.

Дідько не поспішав починати розмову. Він неквапливо пройшов до свого місця, вмостився у кріслі й уважно оглянув гостей, наче намагався зрозуміти, чи справді перед ним ті, про кого щойно розповів Крок. 

— Отже, Колір і Тінь, — промовив він, затримавши погляд спершу на одному, а потім на другому. — Мара дала вам нові імена, а Крок привів сюди. Сподіваюся, ви вже встигли зрозуміти, що разом із новими іменами отримали й нові обов'язки.

Колір випростався у кріслі, намагаючись зберігати гідний вигляд після попередньої суперечки. Тінь залишався настороженим і не поспішав демонструвати повагу до господаря кімнати, хоча тепер уже добре розумів, із ким має справу. Вони обоє знали, хто така Мара, і тепер перед ними сидів її син — істота, чия посада при дворі Афінії зовсім не відображала справжнього становища.