Розділ 2.8. Принцеси.

Принц уже певний час не знаходив собі місця. Він кілька разів починав розмову, але щоразу замовкав, ніби не міг підібрати слів, які не звучали б надто неприємно. Сірин помітила його нерішучість, проте не квапила з поясненнями, займаючись своїми справами й лише час від часу поглядаючи в його бік.

Нарешті принц зупинився біля вікна й заговорив:

— Мій батько вирішив, що настав час подбати про моє одруження. До палацу запрошено принцес із кількох королівств, і найближчим часом вони почнуть прибувати до Атли. Він хоче, щоб я обрав собі дружину серед них.

Сірин відклала те, чим займалася, і повернулася до нього.

— Це цілком зрозуміле рішення, ваша високосте. Ви принц, а шлюб із представницею іншого королівського дому може бути корисним для Атланти.

Вона промовила це без особливих емоцій, не намагаючись приховати чи продемонструвати якесь ставлення до почутого. У її голосі не було докору, ані образи, проте принц сприйняв цю спокійну відповідь зовсім інакше. Він очікував чого завгодно: здивування, запитань, можливо, навіть невдоволення, але така стриманість здалася йому ознакою того, що Сірин просто не бажає показувати своїх справжніх почуттів.

— Ти справді так вважаєш? — запитав він, повернувшись до неї.

— А хіба ні? Ваш батько відповідає за майбутнє королівства. Якщо він вважає, що шлюб допоможе зміцнити становище Атланти, то має право шукати відповідну наречену для свого спадкоємця.

— Але ж це означає, що я повинен буду обрати одну з них.

— Рано чи пізно вам доведеться одружитися. Навряд чи ви розраховували все життя залишатися неодруженим.

Принц відвів погляд. Йому здалося, що Сірин навмисно говорить так, ніби ця новина її зовсім не стосується, і від того ставало ще важче. Він боявся почути від неї щось неприємне, але її спокій виявився значно болючішим за будь-який докір. Кілька митей він мовчав, перш ніж наважився сказати те, що давно тримав у собі.

— Сірин, у моєму серці ти завжди будеш на першому місці...

Він вимовив це тихіше, ніж збирався, і відразу відчув, що сказаного недостатньо, хоча й не знав, як продовжити. Це було перше зізнання, яке він дозволив собі зробити настільки відверто, без жартів, натяків чи звичних спроб приховати справжній зміст своїх слів. Сірин подивилася на нього. Її обличчя залишалося спокійним, але тепер у погляді з'явилася увага, якої раніше не було.

***

Морана вже кілька днів перебувала на землях Атланти, прямуючи до її столиці. Дорога була довгою, але подорож не завдавала їй особливих незручностей: погода стояла сприятлива, снігу майже не залишилося, а земля, звільнившись від зимового холоду, поступово вкривалася першою зеленню. Щоправда, саме ця обставина й викликала в неї певне невдоволення.

Весна цього року прийшла надто рано. Морана добре знала, якою буває ця пора року в тутешніх краях, і пам'ятала, що зазвичай у цей час ночі ще залишаються холодними, ранкові тумани довго не розсіюються, а земля лише починає прокидатися після зими. Натомість тепер сонце пригрівало майже по-літньому, на узбіччях уже з'явилися квіти, а на деревах розпускалося молоде листя. Навіть повітря мало той особливий запах, який зазвичай з'являється значно пізніше, коли весна вже остаточно вступає у свої права.

Вона кілька разів зупинялася, розглядаючи рослини, що пробивалися крізь торішнє листя, і щоразу переконувалася, що справа не лише в незвично теплій погоді. Природа поводилася так, наче хтось переставив місцями кілька місяців, не надто переймаючись тим, чи відповідає це звичному перебігу року.

— Цікаво, що ще цього разу вирішило піти не за порядком, — пробурмотіла Морана, поправляючи ремінь дорожньої сумки.

Її, однак, цікавила не сама весна, а причина таких змін. Вона не поспішала робити висновки, адже незвичайна погода сама собою ще нічого не доводила, проте згадка про Атланту й те, що останнім часом відбувалося в цих краях, змушувала бути уважнішою.

До столиці залишалося ще кілька днів дороги. Шлях пролягав через лісисту місцевість, де широкі ділянки відкритої дороги чергувалися з невеликими галявинами та густими заростями. Наблизившись до чергового узлісся, Морана почула шум, який спочатку сприйняла за звичайний гуркіт коліс, але невдовзі розрізнила людські крики й важкий скрегіт металу.

Вона зупинилася. Попереду, біля повороту дороги, стояла карета. Одна з її осей, схоже, була пошкоджена, а коні, налякані нападниками, смикали поводи й били копитами по землі. Навколо карети точився бій, хоча назвати його повноцінним протистоянням було б перебільшенням: двоє вурдалаків уже встигли подолати більшість охоронців, і лише кілька людей ще намагалися чинити опір.

Морана швидко окинула поглядом місце події. На землі лежали люди, двоє охоронців трималися біля карети, намагаючись не підпустити нападників до дверцят, а ще один, поранений, намагався підвестися, спираючись на перекинутий щит. Усередині карети хтось перелякано кликав на допомогу.

— От же ж невчасно, — невдоволено сказала Морана.

Вона не збиралася втручатися в чужі справи, але залишити людей на поталу вурдалакам теж не могла. Зрештою, до Атли вона йшла не для того, щоб дорогою спостерігати, як когось убивають заради чужої забаганки.

Біля одного з полеглих охоронців лежав меч. Морана підійшла, підняла його й перевірила вагу зброї в руці. Меч був звичайним, без особливих прикрас, але цілком придатним для роботи. Вона коротко поглянула на нападників, які вже майже притиснули останніх захисників до карети.

— Ну що ж, панове, доведеться вам пошукати інший обід.

Вурдалаки помітили її не відразу. Один із них саме відкинув охоронця від дверцят карети, коли Морана наблизилася настільки, що той нарешті повернувся до неї. Другий теж припинив напад і повернув голову, оцінюючи нову загрозу. Морана лише міцніше стиснула руків'я меча. 

Перший вурдалак кинувся на Морану, щойно вона ступила на дорогу. Рухався він швидко, майже не торкаючись землі, виставивши вперед довгі пазуристі руки. Морана не стала чекати, поки він наблизиться, і зробила крок убік, пропускаючи нападника повз себе. Важкий меч описав коротку дугу, і вурдалак упав на землю, більше не підводячись.