Розділ 2.2. Найстрашніше в палаці.

Ранок у палаці починався майже так само, як і раніше, хоча за останні два тижні Сірин уже встигла помітити, що ставлення людей до неї поступово змінюється.

Вона ще не знала, чи справді це зміни, чи просто наслідок того, що після подій останніх днів придворні самі не розуміли, як тепер із нею поводитися. За законом Сірин залишалася рабинею принца, а отже, її становище начебто не змінилося зовсім. Вона й далі жила у своїй кімнаті, виконувала доручення, які їй давали, і не мала жодного права самостійно вирішувати, що їй дозволено, а що ні.

Проте тепер, коли вона проходила коридорами палацу, люди вже не дивилися на неї так, як раніше. Хтось відводив погляд, хтось, навпаки, проводжав її настороженим поглядом, а дехто починав поводитися так обережно, наче перед ними була не рабиня, а людина, якої краще зайвий раз не зачіпати.

Сірин не знала, що з цим робити, тому воліла не думати про це взагалі.

Цього ранку принц працював у своїх покоях. На столі перед ним лежало кілька документів, частину з яких він уже переглянув, а над одним, найбільш важливим на вигляд, сидів особливо довго.

Сірин стояла неподалік, чекаючи, чи не знадобиться вона йому. Принц підняв голову від паперів.

— Сірин, принеси мені, будь ласка, свіжого соку.

Вона кивнула й одразу вийшла з кімнати. 

За кілька хвилин Сірин повернулася, тримаючи в руках глечик і склянку. Вона підійшла до столу, обережно поставила її поруч із принцем і вже хотіла налити напій, коли край глечика випадково зачепив лежачий на столі документ.

Сірин спробувала втримати його, але було вже пізно. Глечик хитнувся, і темно-червоний сік вихлюпнувся просто на аркуш.

На мить у кімнаті запала тиша. Сірин зблідла. Вона дивилася на пляму, яка швидко розтікалася по паперу, і відчула, як усередині все стискається. Вона навіть не одразу помітила, що принц уже підвівся зі свого місця.

— Я... пробачте, — тихо сказала вона. — Я зараз усе виправлю.

Сірин потягнулася до документа, але принц перехопив її руку.

— Не витирай.

Вона завмерла й подивилася на нього.

— Але сік...

— Саме тому й не витирай. Якщо почнеш терти, чорнило розмажеться ще сильніше.

Він обережно підняв аркуш за сухий край і подивився на нього проти світла. Сірин усе ще стояла поруч, не знаючи, що робити далі.

— Візьми чисту тканину, — сказав принц. — Не ту, якою витирають стіл, а суху й м'яку. Треба спочатку забрати зайву рідину, не розтираючи її по паперу.

Сірин швидко знайшла потрібну тканину й повернулася.

— Ось.

— Добре. Тепер просто промокни ось тут, по краю. Обережно.

Вона виконала його вказівку, а принц тим часом притримував аркуш, не даючи йому зігнутися.

— А далі?

— Треба буде залишити його сохнути. Якщо покласти його біля вогню або почати сушити надто швидко, папір може повести, а чорнило розтечеться.

Сірин подивилася на нього з подивом.

— Ви знаєте, як рятувати залиті документи?

Принц ледь усміхнувся.

— Після кількох років роботи з державними паперами починаєш знати багато непотрібних речей.

Сірин знову подивилася на документ.

— Я думала, ви будете сердитися.

Принц підняв на неї очі.

— Через сік?

Вона несміливо кивнула.

— Через документ.

— Це лише документ, Сірин. Його можна висушити, переписати або, якщо вже зовсім нічого не вийде, відновити з копії. Ніхто ж не помер.

Вона мовчала, не знаючи, що на це відповісти. Для принца ця ситуація, здавалося, справді була лише прикрою дрібницею. Для Сірин усе було інакше. Вона надто добре пам'ятала, що означало зробити помилку, ще з часів своєї подорожі на ринок рабів Атли, і все ще чекала тієї миті, коли він передумає і покарає її.

Але принц лише повернувся до столу.

— Постав глечик сюди, якщо вже принесла. І дай мені інший аркуш.

Сірин виконала його прохання. Вона ще кілька секунд стояла біля столу, а потім обережно запитала:

— Ви справді не сердитеся?

Принц подивився на неї, цього разу трохи довше, ніж було потрібно.

— Ні, Сірин. Я не сердитий.

Вона кивнула.

— Тоді я піду.

— Добре.

Сірин уже розвернулася до дверей, коли почула його голос.

— І не переживай через цей документ. Я сам розберуся з ним.

Вона зупинилася, обернулася й на мить зустрілася з ним поглядом.

— Добре, — відповіла Сірин і вийшла з кімнати.

Принц ще довго дивився на двері після того, як вони зачинилися. Потім перевів погляд на мокрий документ, який лежав перед ним, і раптом зрозумів, що вже кілька хвилин думає зовсім не про нього.

***

Сірин вийшла з покоїв принца й тихо зачинила за собою двері. Вона вже збиралася повернутися до своєї кімнати, коли почула за спиною чиїсь кроки.

Спочатку вона не звернула на них уваги. У палаці завжди хтось кудись ішов, поспішав у своїх справах, ніс посуд, документи або одяг, тому Сірин лише трохи відступила до стіни, пропускаючи людей вперед. Але кроки раптом стихли.

Сірин озирнулася. За кілька кроків від неї стояли троє слуг. Вони явно прямували саме до неї, проте тепер, побачивши її, чомусь зупинилися.

Сірин здивовано подивилася на них.

— Вам щось потрібно?

Троє переглянулися. Наймолодший із них зробив крок назад, і той, що стояв поруч, тихо прошепотів:

— Ти йди.

— Чому я?

— Бо тебе поставили попереду.

— То йди ти попереду.

— Я не піду.

Сірин чула їх досить добре, хоча вони намагалися говорити пошепки. Вона ще кілька секунд спостерігала за цією дивною суперечкою, а потім сама зробила крок назустріч.

Слуги одразу замовкли.

— Ви точно хотіли щось сказати мені? — запитала Сірин.

Той, кого двоє інших очевидно призначили говорити, нервово ковтнув.

— Так, пані.

Сірин навіть трохи здивувалася звертанню. Раніше в палаці до неї так не зверталися.