Лісова казка

— Ти чого гарчиш?
Монстр розгубився.
— Так троль я. Ось на ланцюг посаджений міст охороняти, — побрязкав металом на лапі монстр.
Дівчинка задумалася:
— Тебе звільнити?
— А ти хіба можеш? — ще дужче здивувався монстр.
— Я все можу, — серйозно відповіла вона. — Дай лапу. Ні з ланцюгом.
Дівчинка уважно оглянула ланцюг на лівій лапі.
— Давно на тобі? — кивнула на ланцюг.
— Та як себе пам’ятаю, — знизав плечима монстр.
— Воно й видно. Ланцюг міцно вп’явся в лапу. І сама ліва лапа менша за праву. Не виросла повністю із-за нього. Пробував вирватися?
— Сотні разів. Потім змирився.
— І як давно це було?
— Ну, ще в дитинстві.
— Спробуй-но зараз.
— А сенс?
— Так я й думала. А ти грати любиш?
— А що це?
Через хвилину лісом лунало невпевнене гулке гмикання. Монстр ледве встигав повторювати рухи дівчинки.
— Наразі руки якнайвище!
Монстр слухняно повторив і ланцюг натягнувся мов струна.
— І плигаємо до неба!
Монстр підстрибнув за вершечки дерев і важко приземлився разом із вирваним дубом на ланцюзі, аж ліс задрижав. Потім монстр вже впевнено розірвав лапою ланцюг.
— А тепер пропусти, будь ласка, я поспішаю.
— Не можу, — знітився монстр.
— Як це так? Ланцюг не заважає вже тобі відійти.
— Але тоді господарі, що мене тут на нього посадили, будуть гніватися. А вони великі й страшні.
— І коли ти їх востаннє бачив?
— Ще малим.
— То зараз, коли ти підріс, вони, мабуть, менші за тебе, чи не так?
Монстр замислився:
— Дійсно. А ти знаєш куди веде дорога позаду мене?
— Звісно. Я все знаю.
Монстр простягнув долоню:
— Тоді не проти прокататися на мені? Так швидше буде.
Дівчинка всілася на плечі монстра, і він побрів вглиб лісу. Помалу гущавина перед ними розступалися, поки вони не вийшли на галявину посеред якої аж за хмари випросталося величезне дерево. На ньому росли тисячі гілок і безліч листочків: від зелених, наповнених молодістю й силою до вже пожовклих, що ледве трималися на вітрі. Час від часу деякий пожовклий зривався додолу й губився в могутньому корінні, що аж випирало над землею й невеликим ручаєм.
— Десь тут на Дереві Життя є мій листочок. І твій. Але нам треба знайти один, що недавно впав.
— Ось цей? — монстр витягнув серед коріння із купи опалого листя один пожовклий.
— Як ти його відразу так знайшов?
— На нюх. Він пахне наполовину тобою.
Дівчинка дбайливо взяла в монстра листочок:
— Ми прищепимо його до ось цього деревця, що стоїть поруч. На ньому ще немає своїх листочків, то може якраз наш і пригодиться.
Монстр обачливо пазуром зрізав кору молодняка й разом із дівчинкою прив’язав до надрізу черешок листочку. Але листочок продовжував в’янути.
— Мабуть, деревце треба полити, — схопилася дівчина й зганяла до струмка, принісши жменю води. Монстр повторив за нею й оросив цілою зливою деревце. Тільки листочок марнів й далі.
Вечоріло.
— Тобі тут не можна довго находитися. Та й батько, певно, давно тебе вже шукає, — проронив до дівчинки монстр, але та його не почула. Вона все споглядала деревце, а потім пошепки промовила:
— Він не прищеплюється. Якщо не приживеться, то я не зможу цього витримати.
— Ти все зможеш. Зможеш і це.
Монстр поклав обережно лапу на плече дівчинки. На її очах бриніли сльози:
— Ти все знав ще від початку. І ланцюг тобі не заважав.
— Великі зуби, гострі роги, ланцюг — це все для полохливих. Зі сміливими доводиться проходити всю дорогу відчаю разом, — зітхнув монстр.
І тоді дівчина дала дорогу сльозам.
Монстр вертався із заплаканим, а через те змореним і заснулим дівчам у нього на руках. Він перейшов міст між світами й відніс дитину назад до селища, де через вікно домівки поклав її до ліжка. Після вернувся на заставу й вкопав назад дуб, дістав запасний ланцюг і прийнявся чекати наступного полохливого чи сміливого. Все одно всі вернуться ні з чим.
Тролем бути важко. Але комусь ним треба бути.