Розділ 1 Лісова катавасія

Ліля сидить вдома і від нічого робити почала маму малювати. Дуже скоро їй наскучила така робота, до того ж пальці болять.

Всі діти гарно маму малюють, а у Лілі замість мами монстр виходить. У монстра три руки, три ноги і фара на лобі. У інших мам на голові панама чи капелюшок, а у її мами там відро, а на обличчі м’ячик замість носа. У всіх красиво виходить, а у неї… 

Стоп. Так далі не годиться. Треба виправляти малюнок, а то він оживе і біди наробить. А умова була біду не чіпати, бо у світі і так хорошого мало. Якщо у світі все хороше зникне, то як же тоді Лілька житиме?  Це ж тільки у сніговика є відро на голові, а у клоуна – ніс м'ячиком. Однак, мама – не сніговик, а літо – не зима, це ж очевидно.

Ліля рішуче зім’яла невдалий малюнок, викинула його у відерце для сміття і на вулицю взуватися почала. 

Нелегка то справа, одразу дві ноги взувати. Як дізнатися, де правий, а де лівий черевик, якщо вони обидва – червоні? А ще ж треба шнурки шнурувати. 

Проблема у тому, що Ліля самостійно не вміє цього робити. То шнурок у вузлик зав’язується, то палець за палець зачіпається, то ще щось. Мама попереджала, що у розв'язаних шнурках недовго через поріг перечепитися і м’ячика набити, себто, носика. Одним словом, морока, а не взування. 

Ліля махнула рукою на цю катавасю і вирішила піти босоніж, як вона любить казати, з босими лапками.

Що не так? Кого не влаштовують босі ноги, нехай сам взуватися спробує. Можливо, тоді зрозуміє, як це важко. А умова була важке не чіпати, бо тоді все легеньке образиться і теж зникне. Як тоді на кульбабку дмухати, ніхто не подумав? А якщо на кульбабці фея кульбабкова сидить, а Лілька її звідти здмухне, то у світі все чарівне зникне. А умова була чарівне не чіпати, бо то – свято. 

— Лілько, ти там скоро, бо мене зараз бджола вкусить! 

Авжеж, знайомий голос. То прийшла Лільчина двоюрідна сестра Норма і кричить з порога, щоб Ліля не затримувалась. Недобре змушувати сестру чекати, бо вона теж образитися може. З ким тоді Ліля кульбабкову фею шукатиме, з бджолами? 

— Нормо, я зараз, тільки зі шнурків виплутаюсь, — викрикує Ліля. — У тебе щось термінове, чи так?

— Чи так! — двозначно відгукується Норма.

 Вона взагалі любить загадки і загадками відповідає. Звичка у неї така. А ще вона платтячка яскраві носить і у ляльки грається. У неї їх аж вісім штук і всі порцелянові, тому їй мама і не дозволяє їх на вулицю виносити, щоб не дай, боже, не побилися. А навіщо тоді такі ляльки купувати, якщо ними на вулиці гратися не можна? Нехай тоді у музей віднесуть, там приймуть.

Ліля побосолапила на ґанок і вичікувально завмерла, втягуючи ніздрями аромат від квітучої вишні. Тоді не витримала довгої паузи і спитала першою:

— То що сталося, Нормо, я не збагну. Говори ясніше.

— Дідусь Корній зник і ніхто не знає, де він, — пожалілася Норма. — Я хочу, Лілю, щоб ти допомогла мені його пошукати. 

Еге ж, цікава пригода, правда? 

Дідуся Корнія у селі всі Знаєм кличуть, бо він все знає. Куди сонечко на ніч ховається, звідки вітер віє, і навіть куди мурашка повзе. Недобре, що він зник. У кого ж тоді Ліля про кульбабкову фею питатиме? Так доведеться всі кульбаби передмухувати, а це довго, мабуть до ночі. А вночі малим дітям по лісовим галявинам ходити заборонено. Вночі в лісі на волю Темнюха вилазить. Це бабуся страшна така. Принаймні, так дорослі кажуть. 

Ліля забігає назад до хати, недбало кидає червоні черевички на взуттєву поличку, хапає свою улюблену ляльку-мотанку і вискакує на вулицю. Навіть забула металеву плямку зачинити і в хату бджола залетіла. Ну й нехай політає, все одно, потім вилетить. Побачить бджола, що це будинок, а не квітник, і полетить собі. 

Ліля босолапить у напрямку воріт. Ногам так приємно, що аж лоскотно. Тепленька земля дуже гладенька на дотик. Нехай би і Норма свої ноги побалувала, але вона не погоджується. У Норми все в нормі має бути. Чистенько і правильно. 

Ліля уважно поглянула на двоюрідну сестру. Можливо, саме сьогодні вона на фею схожа? Але ні. Нічого особливого. У Норми, як завжди, дві руки, дві ноги, ніс картоплинкою, блакитні очиська, довге золотисте волосся, в якому синій бантик стирчить. Сумно йому, бо він один-однісінький, як будячок у піску. Все-таки добре, що їх з Нормою двоє: Лілька, і її сестра.

Ліля трохи заздрить Нормі, бо та гарно малює. У неї монстр замість мами не виходить. 

Норма вихована дівчинка і Лільчиних монстрів впритул не помічає. Вона каже, що то Лільчина фантазія, ось і все. Хтось малює уявного друга, хтось – шість пальців на руці, а у когось  сніговик серед літа ліпиться. Що у цьому поганого? Тим паче, вони – діти, їм зараз усе можна. А от коли підростуть, на роботу підуть, то доведеться про чудеса забути, бо їх у дорослому житті не існує. Так всі дорослі кажуть, але Ліля не вірить. Хіба що чудеса баба Темнюха у підземелля замикає, тому їх дорослі не бачать і саме тому у селі цю вредну бабцю ніхто не любить. Усі цю бабу бояться, тому і намагаються дітей нею лякати, щоб самостійно до лісу не ходили. 

Де ж дідусь пропав, коли він Лільці так потрібен? У нього весь дім книгами товстими набитий, навіть горище. Ліля якось туди залізла і між полицями застрягла. Точніше, шнурком черевика за шпарину зачепилася і довго на павука на павутині дивилася, спостерігала і чекала, доки її дідусь Корній з полону не врятує. Тепер Лілька має діда врятувати, бо вона дуже його любить. Тільки ім’я у нього трішки задовге, незручно вимовляти. А ще Ліля швидко говорить, то і виходить не дід Корній, а дідусьКо.

 Дідусь їх з Нормою читати вчить, тільки у Лілі поки що букви у голову не вкладаються. Розбігаються, як мурахи, так що вона їх докупи зібрати не може. А ось Норма читати вже навчилася. Не по складах, а швидко, аж Лілю завидки беруть.

 Завидки – це такі невидимі бджоли. Ні, бджоли корисні, бо вони мед роблять. Нехай завидки – це будуть противні і настирні комарі. Підлетять і вкусять, підлетять і вкусять, а тоді шкіра чешеться і на душі тоскно стає.