Епілог

У казках не всі герої танцюють на весіллях — дехто відходить у тінь, несучи свій біль, мов подорожній важкий клунок.

Горицвіт стояв на березі. Дивився, як Елайна й Темпсі обіймаються — два сонця, що злилися в одне. Серце стискалося, тихо й болісно, наче холодна рука торкнулася грудей. Він не озирнувся. Бо знав — варто лиш глянути назад, і ревнощі знову проростуть.

Він пішов у ліс.
Дерева шепотіли співчуття, мох стелився під ноги м’яко, мов подушка для сліз. На галявині зупинився. Сів на повалене дерево — старе, як сама пам'ять. Дивився на руки — колись сильні, тепер порожні.

Одна сльоза впала в траву. У казках вони не зникають — стають росою для квітів туги.

З-за кущів вийшов Вландер — маленьке чортенятко з ріжками, як тернові гілочки. Присів поруч, подивився уважно.

— Ти зробив правильно, Горицвіте, — сказав тихо. — Любов — не кайдани, а крила. Ти відпустив її. Тепер відпусти й себе.

— Знаю, — відповів він. — Але чому болить, чортенятко? Чому серце рве, як звір?

— Бо біль — учитель, — зітхнув Вландер. — Хочеш спокою — йди до Скельника. Той, хто в Скелі Сидить, дає забуття. Та остерігайся: ще ніхто не повертався.

Горицвіт підвівся. Очі його блиснули, як зимова зірка.

— Якщо спокій коштує життя — нехай. Бо жити з болем гірше, ніж мовчати в скелі.

Він рушив стежкою — вузькою, темною. Гілки чіплялися за плащ, птахи кричали «залишся», але він не слухав. Серце билося глухо, мов барабан у нічній тиші.

А Вландер стояв і дивився йому вслід.
Хвіст опустився, очі стали сумними.

— Ох, Горицвітку, — прошепотів, — усі ви однакові… шукаєте забуття, коли в серці ще живе пісня.

Кажуть, коли вітер торкає скелі, чути звук сопілки — тихий, сумний, мов відлуння незавершеного кохання.

А чи повернувся Горицвіт — того вже не знає ніхто.
Бо це — інша казка. Для тих, хто вміє слухати тіні.