Глава 37 Двобій

Темпсі ступив уперед.
Крила — червоні, важкі від вологості ночі — склалися з різким шелестом, що розітнув тишу. Він розтулив пащу — і в горлі спалахнуло полум’я, живе, гаряче, наче серце стародавнього вогню, що прокидається в надрах світу.

Страж відступив.
Коріння розійшлося, земля ніби затамувала подих. І темна прірва розкрилася ширше — чорна, бездонна, як брама у світ тіней.
Зелан, володар підземного царства, здіймався кільцями з глибини. Його луска блищала холодним білим сяйвом, наче крига при місяці. Очі — жовті, глибокі, сповнені віковічної тиші, що несе спокусу підкорення.

«За Елайну. За ліс. За все, що світиться в пітьмі», — подумав Темпсі.
Він зробив крок — і прірва ковтнула його.

Падіння було стрімким. Повітря сире, важке, пахло корінням і сіркою. Зелан кинувся слідом — його тіло розривало землю, коріння тріщало, немов кістки.
Вони зійшлися в повітрі.
Червоне проти білого.
Полум’я проти каменю.
Дві стихії — вогонь і земля — зімкнулися у смертельному танці.

Луска Темпсі — гаряча, червона — терлася об луску Зелана, і з-під них сипалися іскри. Полум’я лизало коріння, що обвивало крила й стискало груди з хрустом. Темпсі заревів — рик його прокотився прірвою, зриваючи каміння. Він випустив полум’я — спалах, від якого стіни розжарилися, коріння зашипіло, чорніючи.
Та Зелан стискав дужче. Його кільця — міцні, як сама земля, — душили, позбавляючи подиху. Глибини тремтіли. Здавалося, що сам світ не витримає цього бою.

І тоді — вибух.
Прірва розверзлася, вивергнувши їх угору.

Небо зімкнулося над ними, хмари заклубочилися, вітер гнав попіл. Темпсі з ревом розкинув крила, здіймаючись крізь бурю. Полум’я з його пащі різало темряву, лишаючи червоні смуги, як рани на небі.
Зелан кружляв навколо, його тіло, мов коріння, хльостало повітря, залишаючи крижані рани на лусі дракона.

Небо темнішало. Зірки гасли.
Темпсі і Зелан спліталися знову і знову, мов дві сили, що не можуть зупинитись.
Їхній рик і шипіння змішувалися у грім, що розривав ніч.
Земля тремтіла під ними, дерева падали попелом, і здавалося — сам світ дихає страхом.

Вони впали знову — мов зірки, що зриваються з неба. Болото вибухнуло фонтаном чорної води, коли їхні тіла врізалися в нього. Гул стояв такий, ніби море розбилося об скелі.
Зелан — холодний і міцний — знову обвив Темпсі кільцями. Коріння виривалося з багна, хапаючи крила, стискаючи груди. Біле тисло червоне, мов сніг, що гасить полум’я. Вогонь у горлі Темпсі слабшав, іскри гасли в темній воді.

Дихання перетворилося на хрип. Крила били по каламуті безсило, рик стихав. Зелан стискав дедалі сильніше, його шипіння гуло, мов сам ґрунт стогнав.
У очах Темпсі спалахнув відблиск — не вогню, а спогаду.
«Елайно… твоя усмішка… тепло руки…»
Думка про неї розірвала темряву в ньому.

Полум’я спалахнуло знову — гаряче, живе, червоне, як світанок. Вогонь рвонув угору потоком, спопеляючи коріння. Біла луска Зелана тріснула з тріском, Темпсі розправив крила й рвонувся вгору. Кільця розірвалися, хрускаючи, мов кістки. Зелан заревів — глухо, протяжно, але вогонь уже жер його тіло. Біле коріння палало, чорніло, змій хитнувся й провалився назад у прірву, лишивши по собі лише відлуння шипіння.

Темпсі завис над болотом. Крила розсікали повітря, полум’я в пащі тліло слабко. Туга і полегшення змішалися в ньому, як попіл і жар.
Жовті очі вдивлялися в ніч, де зірки світили тьмяно, але вперто.
«Елайно… я йду», — прошепотіло серце.
Вітер відповів тихим шелестом, наче обіцянкою.

Темпсі повернувся до дуба — велетня посеред болота. Його коріння тяглося по землі, мов старі жили світу, а гілки звисали важко, шепочучи свої таємниці. Місяць ховався за хмарами, лишаючи лише тьмяне срібло, що ковзало по червоній лусі. Туман чіплявся за крила, холодний, мов пальці тіней.
Дракон опустився повільно. Земля здригнулася, коріння здриглося в глибині, впізнавши в ньому силу вогню.
Полум’я в його горлі ще тліло — тихо, як подих надії серед ночі.

Страж виповз із тіні.
Істота, вкрита мохом і тонкими гілками, що стирчали з плечей, наче покручені роги. Обличчя напівзотліле, очі — жовті, блиснули тьмяним страхом. Посмішка розтягнулася повільно, мов тріщина в корі.
Він схилився, коріння на руках затремтіло, торкнувшись землі. Посох з кістки впав з тихим клацанням.
— Вогняний… — прохрипів він. Голос шелестів, як вітер у гнилих коренях. — Ти переміг короля надр… Входь, володарю полум’я. Зал чекає.

Темпсі кивнув. Його очі спалахнули теплим червоним, крила склалися з шелестом. Полум’я в пащі стало яскравішим — відблиски грали на моху, наче живі.
Страж відступив. Коріння розійшлося, земля, здавалося, вдихнула.
Дракон ступив уперед. Хвіст ковзнув по вологій землі, лишаючи слід іскор.

Тунель прийняв його.
Стіни з живого коріння стискалися, мох шепотів у темряві. Краплі падали з висоти — цок-цок-цок — наче відлік перед чимось невідворотним. Темпсі йшов глибше, і вогонь у його горлі розрізав пітьму, мов ніж по тканині ночі.

Раптом простір розкрився.
Перед ним — зал, темний і величний. Стіни блищали чорним, мов скло, крізь яке просочувалося зелене світло рун. Повітря пахло вологою землею й чимось солодким, схожим на мед, але з гірким присмаком.

На підвищенні з коріння лежала вона.
Зміївна.
Її тіло здавалося створеним зі спокуси й небезпеки — чорне волосся спадало хвилями, очі світилися глибоким зеленим світлом. Хвіст, темний і гладкий, обвивав трон, луска поблискувала, мов мокрий камінь після дощу.

Коли Темпсі ступив ближче, вона підвела голову.
— Вогняний… — проспівала, і в її голосі бриніло щось гіпнотичне, срібне, небезпечне. — Ти переміг мого батька. Його коріння згоріло, земля дихає попелом. Але хіба це — перемога?

Він не відповів. Лише розтулив пащу — полум’я спалахнуло коротко, грізно.
— Віддай Елайну, — його голос лунав низько, глухо, мов гуркіт у глибині печери. — І Горицвіта. Перемога над Зеланом — це твоя поразка.