Глава 39 Коло замикається

Воно просіювалося крізь крони — золотим пилом перших весняних подихів, теплим і ніжним, мов кохання, що торкається щік невидимими пальцями. Будило світ обережно, без поспіху, розтоплюючи туман спогадів, що чіплявся за листя, як роса за пелюстки. 
Елайна прокинулася серед трави — шовкової, вимитої перлинами ранкової роси, що блищали, мов сльози забутих зір. Над нею гуділи крони дубів — вічні, спокійні, знайомі, як биття власного серця. Гілки плели зелений собор, де вітер співав гімни предків, а тіні танцювали вальс на моховій підлозі. Повітря дихало лісом — глибоким ароматом вологої землі, свіжої м’яти й тихої таємниці коріння, що шепотіло про душі, які колись тут спочили. 
Вона підвелася повільно, ніби зі сну, що не відпускає. Тіло — легке, як листок на вітрі. А серце... боліло. Наче з нього вирвали шматок неба, залишивши порожнечу, повну відлунь. 
Де вона була? 
Чому туга в грудях така гостра, як шип терну, і водночас солодка, як мед на язику? 
Світ здавався знайомим і чужим водночас — ніби картина, намальована рукою, що тремтить від сліз. 
Поруч сидів Горицвіт — силует із тіні й срібла. Спокійний, як озеро після бурі. Відсторонений, як вітер, що не торкається землі. У руках його — сопілка, тонка, як подих привида. 
І з неї лилася мелодія: тихий, сумний мотив, схожий на плач ріки за морем, до якого вона не дійде. Музика текла між деревами, вплітаючись у шелест листя й подих вітру, — ніби сам ліс підхоплював її, роблячи своїм голосом. Голосом вічної туги. 
Елайна слухала, завмерши. Кожна нота торкалася серця, як пір’їна лебедя по воді — м’яко, але глибоко, пробуджуючи спогади, сховані десь у тіні душі. Вони кружляли, як метелики в сутінках — тендітні, ледь помітні, але болісно живі. 
Вона заплющила очі. 
І світ розквітнув привидом: 
Хтось із рудим волоссям, палким, як осіннє листя у вогні, стояв серед полум’я — не лякаючого, а очищального, як перший вогонь у нічі. Він усміхався тепло, безмежно, мов сонце, що віддає своє світло без запиту. Простягав руку — пальці тремтіли від ніжності, обіцяючи вічне тепло. 
А потім — порожнеча. 
Лише вогонь, що не палить, а гріє, як обійми в останню мить. І жар, що залишився в грудях — тихий, як дихання зірки, що впала й залишила після себе спогад. 
Елайна торкнулася серця — воно билося, як птах у клітці з тріщинами. Під долонею — жар, крихітний, пульсуючий. Наче в ньому живе чиясь пам’ять. 
— Дивно, — прошепотіла вона, голос тремтів, як арфа під вітром. — Ніби когось... втратила. Ніби шматок душі вирвали й забрали в небо. 
Сопілка стихла. 
Горицвіт дивився на неї довго. Його очі — глибокі, як колодязі спокут. 
— Може, тобі снилося, — сказав нарешті. Голос тихий, мов шелест опалого листя. — Ліси плутають сни з явою. Вони шепочуть таємниці в корі, плетуть ілюзії з туману. І серце чує те, чого вже нема... або те, що стало легендою. 
Елайна всміхнулася — крихко, як тріщина в льоду. У її очах блищали сльози, перлистий дощ туги, що не зникає, а тільки тихне. Усмішка була лагідна — мов пелюстка, що спадає з гілки, несучи в собі тепло забутого вогнища. 
— Можливо... — прошепотіла вона. — Та чому ж тоді болить? Чому серце стискається, як коріння старого дуба, що рве землю в пошуках неба? 
Вітер зрушив листя — ніжно, як пальці привида, що торкаються спогадів. І в тому шелесті прозвучало щось живе, невловиме. 
Слово. 
Тихе, як подих зір. 
Темпсі. 
Ім’я впало в її душу, як крапля роси в озеро — беззвучно, але з колами, що розійшлися крізь час. Елайна підвела голову. Сонце торкнулося її щоки — лагідно, як поцілунок забутого коханого. 
І в золотому сяйві між листям вона побачила — іскру. Маленьку, рудувату, мов жаринка, що тремтить у повітрі, не гасне, а дихає. 
Іскра пульсувала. Жива. Таємнича. 
Наче серце вогню, що шепоче: 
"Я тут. У тобі. Вічно." 
Сопілка знову заспівала. 
Тихо. Печально. 
Мелодія злилася з подихом лісу, з шелестом крон, з відлунням вітру — ставши голосом самої землі. Голосом любові, що не вмирає. 
Десь високо, над кронами, пролетів соловейко — стрімкий, як стріла, і його спів злетів угору, чистий, пристрасний. Той самий мотив, що колись лунав у ніч, коли світ горів полум’ям, сильнішим за смерть. 
Елайна торкнулася грудей. Там, під шкірою, пульсував вогонь — ніжний, як спогад, і нестерпний у своїй красі. 
— Це сон? — прошепотіла вона. — Чи, може, вічність, що прикинулася сном? 
Горицвіт мовчав. Його очі стали спокійні, як вода після грози. В них уже не було ревнощів. Лише втомлена ніжність — та, що народжується з попелу. 
Він підвівся — граційно, як дуб, що тягнеться до неба. Простягнув руку — долоню теплу, відкриту, як новий шлях. 
— Ходімо, — сказав тихо. — Є хтось, хто чекає. У серці гаю, де спогади оживають у піснях птахів і шепоті вітру. 
Ходімо — і нехай сам ліс розповість, що було сном, а що — вічністю.

Вони йшли вздовж річки — повільно, ніби між двома снами, де межа між явою й привидом розчиняється, як туман над водою на світанку. Річка співала тихо — її голос був схожий на молитву, яку пам’ятає лише серце. Повітря пахло зів’ялою м’ятою й дощем, що ще не впав. І кожен їхній крок лунав, як відлуння давньої клятви, яку світ забув. 
Коли вони дісталися до Матінки Верби — старої, з віками віт, що схилилися до води, як руки, що обіймають спогад, — Елайна спинилася. 
Серед срібної завіси гілок, там, де вода торкалася землі, лежав хлопець. 
Руде волосся розсипалося по поверхні, немов вогонь, що спить у глибині попелу. Шкіра — бліда, як світло перед світанком. Вода колихала його тіло лагідно, ніби охороняючи. 
І світ завмер. 
Елайна дивилася — не могла поворухнутися, не могла дихнути. Серце билося тихо, як крила метелика у скляній кулі. 
І тоді пам’ять спалахнула — коротко, болісно, яскраво: руки, що торкалися, очі, що горіли, поцілунок, який палив крізь смерть. 
Ім’я спалахнуло в ній, як іскра, що запалює Всесвіт: 
Темпсі. 
Сльози скотилися по щоках. 
А поруч стояв Горицвіт — спокійний, мов тінь, що дочекалася світанку. 
— Тепер ти знаєш, — сказав він, і його голос розчинився в шелесті верб. — Бо серце пам’ятає те, що час забрав. 
Елайна зробила крок — один, другий. 
Вода торкнулася її ніг, тепла, як дихання літа. Вона опустилася на коліна поруч і простягнула руку. Пальці тремтіли, коли торкнулися його долоні. 
Холод. Потім — пульс. 
Ледь відчутний. 
Наче серце, що згадує, як битися. 
Світ завмер. 
Повітря стало густим, як мед. Навіть вітер стих. 
І тоді — його груди здригнулися. 
Перший подих вирвався з глибин, наче вода прорвалася крізь камінь. 
Шкіра потеплішала. 
Світло річки заграло на його вустах, немов сонце торкнулося полум’я. 
Він повільно розплющив очі. 
Мить — і все навколо спалахнуло. 
У його зіницях — небо, зорі, вода, минуле, майбутнє. Усе разом. 
І вона — у центрі. 
Елайна вдихнула різко, ніби її власне серце згадало ритм. 
Їхні погляди зустрілися — і в тій зустрічі світ замкнувся, як коло вічності. 
Вони впізнали одне одного — не розумом, не пам’яттю, а душею, що пізнає свою половину навіть після тисячі смертей. 
Він усміхнувся — ледь, як промінь, що пробивається крізь ніч. 
— Я... завжди приходжу, — прошепотів він. — Бо де ти — там мій вогонь. А де вогонь — там шлях. 
Її долоня лягла в його. 
Їхні пальці переплелися, як коріння, що знову з’єдналося після зими. 
Навколо — тиша, але в тій тиші бився новий світ. 
Верба схилила віти нижче, торкаючись їхнього волосся, як благословення. Річка співала гімн пробудженню. 
Горицвіт зробив крок назад. Його обличчя розтануло у світлі, як остання тінь ночі. Він розвернувся і швидко зник в гущавині. 
— Іди, — прошепотів. — Бо твоя історія тільки починається. 
Елайна схилилася над хоопцем, і прошепотіла. 
— Ми знову знайшли одне одного... і цього разу — назавжди. 
Небо над ними розгорілося, як світанок. 
Віти Матінки Верби заколихалися, розсипаючи краплі світла, наче благословення. 
І світ зітхнув — новий, прозорий, вільний. 
Коло замкнулося. 
І любов, що пройшла крізь смерть, 
запалила день.