Глава 38 Навь

Темпсі спустився в Навь — браму царства Вія.
Земля під ним розійшлася, мов паща велетня. Глухий гуркіт котився з глибин, і повітря потемніло. Зяюча тріщина тягнула вниз — у чорну безодню, де коріння мертвих дерев звисало зі стін, слизьке, холодне, наче живе.

Він падав довго. Здавалося, час завмер. Тиша стояла така щільна, що навіть серце билося глухо, ніби під водою. І лише десь унизу тлів вогонь — тьмяний, червоний, немов останній подих життя.

«Залишся... Вогню... Тут твоє місце...» — прошепотіли голоси.

Навь розкрилася перед ним.
Болото тягнулося до обрію. Земля — чорна, мокра, як свіжа кров. Вода не текла — стояла, каламутна, з бульбашками, що лопалися важко, наче подихи утоплених.
Мертві дерева стирчали, немов кістяки. Коріння випиналося з ґрунту, скручене, ніби хотіло схопити за ноги. У повітрі стояв запах гнилі й сірки. Туман сповзав додолу, чіплявся за його крила, обвивав шию, шепочучи:

«Ти згаснеш тут. З нами…»

Тіні рухалися повсюди. Довгі, криві, вони повзли по землі, шаруділи, хапали його за хвіст. Слизькі, холодні — від дотику їхнього шкіра терпла.
З туману виходили упирі — бліді, з червоними очима, зубами, як ножі. Їхній стогін лунав глухо, як вітер у гробницях.
Між дерев кружляли мавки — жінки з мокрим волоссям і чорними, бездонними очима. Вони співали тихо, і кожен звук тягнув у безпам’ятство.

Навь дихала. Кожен подих цього місця був холодним і в’язким. Темпсі відчував, як повітря витягує з нього тепло.

У центрі стояла постать.
Сторож Наві — тінь Велесова. Вона виросла з мороку, як сама земля.
Висока, кістлява жінка з чорним, спутаним волоссям, що спадало до землі. Її шкіра світилася слабким мертвим сяйвом, очі — сірі, бездонні. В руках — посох з оленячих рогів, покритий рунами, які тьмяно мерехтіли синім.

Вона підвела голову. Посмішка розтягнула потріскані губи.

— Вогняний… — її голос лунав, як шелест коріння під землею. — Ти спустився за дівчиною. Але Навь не віддає даром.
Плата — твоя сутність.
Вогонь у тобі гріє Явь.
Віддай його — і згасни.
Чи готовий ти віддати себе заради кохання?

Темпсі мовчав. Полум’я в його грудях тремтіло. Очі потьмяніли. Але він підняв голову.

— Готовий, — хрипко промовив він. — За Елайну. За все, що любив.

Сторож кивнула. Посох блиснув.

— Йди. Брама відкрита. Але тіні Наві шепочуть брехню. Бережи душу — вона горітиме слабко.

Ґрунт задрижав. Коріння розійшлося, відкриваючи темний прохід.
Темпсі ступив уперед. Його полум’я спалахнуло востаннє, і темрява поглинула його.

Він підійшов до дзеркала — чорного, як обсидіан. Поверхня світилася холодом. Руничні лінії блимали, немов живі.
Темпсі нахилився — побачив своє відображення: драконячу луску, очі жовті, полум’я в пащі.

— Віддай сутність… — прошепотів він. — За неї.

Дзеркало здригнулося.
Луска на його тілі почала тріскати. Крила складалися, танули в попелі. Роги осипалися порохом.
Коли тиша опала, перед дзеркалом стояв хлопець.
Руде волосся, людська шкіра, сині очі — в них ще тлів відблиск вогню.

— За тебе, Елайно… — прошепотів він.

Руни згасли. Дзеркало розчинилося в тумані.

Темпсі ступив у пітьму. Тепер без вогню — лише з любов’ю, що гріла сильніше, ніж полум’я.

Сторож Наві стояла біля брами, нерухома. Її голос лунав, як холодний подих вітру:

— Ти віддав. Йди до серця Вія. Але пам’ятай — тіні брешуть.

Темпсі кивнув. У його очах спалахнула тиха рішучість.
Він рушив уперед — у безмовну Навь, де навіть смерть прислухалася до кроків живого.

Темпсі ступив уперед.
Без полум’я в долонях. Без тієї сили, що колись співала в його жилах.
Лише тепло — крихке, тремке, як остання іскра під попелом.
Воно ще жевріло в грудях, нагадуючи, що він живий.

Тунель Наві стискався довкола. Вологі стіни дихали гниллю. Коріння, слизьке й холодне, торкалося плечей, обвивалося навколо ніг, наче руки мертвих, що не хочуть відпускати.

— Залишся… Вогню немає… Ти — тінь…
Шепіт лунав звідусіль, змішуючись із шелестом землі.

Темпсі йшов.
Кроки відлунювали глухо, як удари серця.
Серця, яке ще б’ється — всупереч Наві, смерті, безсиллю.

Темрява поступово розступалася.
Спочатку з’явився слабкий відблиск, потім — сяйво, ніби розкривалися двері у сон.

Перед ним відкрився сад.
Живий. Нереальний.
Золоте листя тремтіло від вітру, срібні квіти розпускалися просто на очах. Пелюстки блищали в м’якому місячному світлі, гілки гнулися від важких плодів.
Яблука світилися, як жар, виноград переливався темним синім, полуниця рум’яніла серед густої трави.
Повітря було солодке й задушливе — пахло медом, вологою землею і спокусою.

Та під цією красою відчувалася смерть.
Сад дихав не життям, а спокоєм, який уже не має повернення.

У центрі, серед білого, переплетеного коріння, стояла кришталева труна.
Тонка, прозора, блискуча, наче застиглий подих морозу. Коріння тримало її дбайливо, як старі руки — останній скарб.

І в ній — Елайна.
Бліда, мов місяць за туманом. Волосся розсипалося по плечах, сукня подерта, але обличчя спокійне. На губах — ледь помітна усмішка, така тиха, що хотілося вірити: вона просто спить.

Серце Темпсі здригнулося.
Тепло в грудях спалахнуло болем.

— Елайно… моя зірка… — прошепотів він. — Ти тут. Спиш у Наві, а я прийшов без сили… Лише з любов’ю, що ще жевріє, як жар у попелі.

Він простяг руку.
Пальці торкнулися кришталю — холодного, як сама смерть.
Біль пронизав груди, гострий, справжній.
І в ту мить йому здалося, що серце тріснуло — щоб пробудити її.

Над труною схилявся кущ.
Тонкий, срібний, із листям, що світилася під тьмяним сяйвом, мов роса на місяці.
Шипи блищали червоним, наче кожен пам’ятав чиюсь кров.
Квіти — білі, чисті, але пахли не життям — смутком.