Глава 36 Вогняний змій 2

 Темпсі — вогняний дракон — сидів на крихітному острівці серед мертвого болота. То був клапоть сухої землі, обліплений мохом, із кількома скрученими корчами, що стирчали з багна, мов кістки старого велета, давно похованого під землею. Місяць блимав крізь хмари — блідий, холодний, — і кидав тремке срібло на його луску: червону, блискучу, немов розпечене залізо в кузні богів. У прожилках тої луски повільно пульсувало полум’я — як серце, що від болю ледве б’ється.

 Та туга в його грудях була не просто смутком — бездонна, як прірва, де гинуть зорі, що колись світили, а тепер лише холодять. Очі — жовті, глибокі, — дивилися в ніч, повні болю, що рвав його зсередини, немов жар у попелі, який не може спалахнути. Кільця могутнього тіла обвивали коріння мертвого дерева, а хвіст опускався в воду, здіймаючи тихі, сумні кола — мов сльози, що не можуть впасти, бо луска тримає їх усередині.

Елайно... чому ти пішла? — шепотів він думками, і навіть повітря здавалося гарячим від його подиху. — Я — вогонь. Грію... але палю. Ти — моя зірка. Без тебе... я попіл.

Полум’я тьмяно жевріло між зубів, коли ніч обіймала його своїм холодом. І лише вітер відповідав — моторошно, як у старій казці, де дракони плачуть самі, бо ніхто не чує.

Димова стежка, що йшла крізь болото, привела Вландера просто до нього. Земля ще парувала, трава чорніла попелом, і чорт, чавкаючи копитами по мулу, пробирався вперед. Капелюх з’їхав на роги, хвіст тремтів, але очі блищали — вірністю, тихою, як коріння, що тримає ліс від бурі.

— Вогняний пане! — вигукнув він, і в голосі не було звичної насмішки — тільки повага й тривога. — Ой, Лишеньку, я ж вас по диму шукав! Не гнівайтесь, пане, чорт я, та вірний. Ліс кличе... верніться!

Дракон здригнувся, кільця розгойдалися, полум’я спалахнуло в горлі червоною кров’ю.
— Піди... геть, — прогарчав він низько, мов грім у горах. — Вони бояться... Чудовиська.

 Хвіст хльоснув по воді — бризки злетіли вгору, і язик вогню вихопився з пащі, торкнувся землі, спопеливши траву. Дим здійнявся стовпом, гарячим і гірким, як слова, яких не хотів вимовляти.

 Вландер відскочив, але не втік. Стояв, трясучись, з рогами, що тремтіли від страху й рішучості водночас.
— Не плюйтеся, пане! То не я, то ліс благає! — вигукнув він, розводячи руками. — Царівну... Елайну... Зміївна потягла до прірви Зеланової! Там час краде роки, як вовк ягнят. Горицвіт пішов за нею, гордий, як корінь,  але без вас усіх поглине пітьма. Без вашого полум’я — ліс згине. А Елайна... вона кличе вас, пане! Її гріє не меч... а ви.

Темпсі завмер. Полум’я в його горлі згасло. Кільця тіла розплуталися повільно, і він нахилив голову — очі спалахнули м’яким, живим світлом.
— Елайна... — прошипів він, і в тому шепоті було й кохання, і провина, і надія. — Я — вогонь. Грію... не палю.

Вландер глянув на нього й мало не всміхнувся крізь страх.
— Отож бо, пане! Вогонь не завжди палить. Іноді... він рятує.

Темпсі підвівся. Луска сяяла, мов розпечене золото. Крила розкрилися — широкі, величні, з палаючими прожилками. Він дивився в небо, де місяць хилявся до заходу, й тихо мовив:
— Ліс кличе... Елайна чекає. Я повернуся.

Вландер, захоплений, торкнувся хвоста — той був теплий, але не обпалив.
— То йдемо, пане! Знищіть  Зелана!

Дракон здійнявся в повітря — могутній, червоний, як світанок. Вогонь сипався з крил, немов зорі, що падали на землю. А в його грудях, серед полум’я, зринала думка:
«Я — вогонь. Грію... не палю».

І ніч — темна, мов смола, — відповіла йому лагідним подихом надії.
Темпсі летів низько — крила розправлені, червоні, важкі від вологості ночі, розсікали туман, що клубочився, як дим від далекого вогнища. І вітер свистів у вухах, холодний, пронизливий, ніс запах гнилої води й попелу мертвого лісу. Болото внизу темніло — чорна каламутність, де коріння стирчало, як пальці з прірви, — розстилалося під ним нескінченною рівниною, і кожен помах крил піднімав хвилі, тихі, сумні, що плескали об береги невидимих островів.

  Вландер чіплявся за шип на спині — копита ковзали по лусі, теплі, але слизькій від роси, капелюх тримав рукою, щоб не злітав у пітьму, і очі його блищали — вірністю тихою, як корінь у землі, що не хизується, а просто тримає.
— Вогняний пане — прошепотів чорт, голос тремтів від вітру й страху, — дуб той... сторож лісу. Паща Зелана під корінням. Бережися. Страж... ой, Лишенько... не пускатиме. 

  Голова нахилена, роги скручені, як коріння в прірві, очі жовті палали вперед, тугою й болем, що рвав лусу зсередини, і полум'я в пащі тлів слабко, червоне, готове спалахнути.   Крила били сильніше — земля наблизилася, дуб виріс перед ними велетенським, стовбур товстий, коріння розпласталося по болоту, як павутина гігантська, гілки нависали скручені, листя мертве сипалося попелом, і паща під корінням зяяла чорною, бездонною, дихаючи сирою землею.
 Крила склалися — дракон сів на корінь, земля здригнулася тихо, вода плеснула з плескотом, хвіст опустився в каламутність, кільця тіла обвивили стовбур повільно, луска зашелестіла, як сухе листя в бурю. Вландер зіскочив — копита чавкнули по моху, капелюх сповз, і він відсахнувся, ховаючись за корінням товстим, слизьким, де тіні танцювали моторошно.
 Страж виповз з тіні.
— Вогняний — прохрипів він, голос — шелест моху в вітрі, низький, як гул коріння. — Ти... не син лісу. Полум'я твоє палить тіні. Не пущу. Паща Зелана — для коренів. Не для вогню.
Темпсі нахилив голову — паща розтулилася ледь, полум'я спалахнуло в горлі, гаряче, червоне, очі жовті спалахнули яскравіше, як сонця в пітьмі.
— Пусти — прошипів він, голос низький, як гул печі в надрах, але твердий, як лезо в руці. — Або двобій. З Зеланом. Я вимагаю. Або спалю все. Ліс. Болото. Коріння твоє. Полум'я не гасне — воно жере.
Страж завмер — мох задрижав, очі блиснули страхом, посмішка скривилася, як тріщина в корі.
— Двобій — прохрипів він. — З королем надр? Ти сміливий. Чекай. Він чує.
Вландер ховався за корінням — серце калатало, копита тремтіли в каламуті, очі бігали в тінь.
— Ой, Лишенко — прошепотів він, голос ледь чутний. — Вогняний пане... не спалюйте все. То ж... ліс.

Земля здригнулася — тихо, але глибоко, ніби серце в надрах прокинулося від довгого сну, важкого й лихого, і коріння дуба задрижало, ніби пальці скелета хапалися за повітря, повне вологості й страху. Паща під стовбуром розчахнулася ширше — чорна, бездонна, як рот пекельний у казці, де герої спускаються за мертвими й не повертаються,  і з глибин вирвався подих гарячий, сірчаний, з присмаком отрути й стародавньої землі, що тхне могилою забутих королів. Дим здійнявся стовпом — густий, білий, як молоко з ядом, клубочився в тумані, ховаючи небо, і ніч на мить потемніла, ніби місяць сховався від того, що народжувалося з прірви.
Спочатку — шелест. Тихий, але грізний, як ковзання лусу по корінню, що рве землю на шматки, і з пащі повзло воно — велетенське, біле, як сніг у бурю, але з блиском, холодним і мертвим, ніби луска з кісток давніх звірів, що тонуть у льодах вічної ночі. Кільця виринали поволі — товсті, м'язистих, міцніші за будь-яке коріння, що тримає дуби від вітру, кожне — ширше за стовбур дерева, обвивалися з силою, що стискала камінь, ламаючи його з тріском, тихим, але невблаганним, як доля в казці лихій. Луска блищала — біла, але з прожилками зеленими, що пульсували, як вени в тілі живої гори, повні яду й сили, що душить, не палить, а повзе, як тінь у тумані, ховаючи смерть під красою. Шипи по хребту — довгі, закручені, як роги диявола з надр, гострі, як кинджали, що ріжуть душу, — дряпали кору дуба, лишаючи борозни, з яких сочило смола чорна, липка, як кров землі.
Голова піднялася останньою — величезна, як голова коня в агонії, але з рогами скрученими, як коріння тисячолітнього дуба, що п'є воду з прірви, очі — жовті, бездонні, як озера в горах, де тонуть мрії й не виринають, блищали холодним сяйвом, пронизливим, ніби дивилися крізь лусу Темпсі, крізь вогонь його, бачачи слабкість у полум'ї. Корона на голові — з коріння й перлин чорних, блискучих, як зірки в пеклі, — нахилилася ближче, паща розтулилася повільно, язик виліз, довгий, роздвоєний, лижучи повітря з присмаком сірки й меду отруйного, і подих обпік — гарячий, але холодний усередині, як обіцянка смерті в казці, де змії шепочуть таємниці, а герої тонуть у них. Зелан був міцніший — не палав, як Темпсі, а стискав, коріння його обвивало зал поволі, ніби пастка, що затягується вночі, і небезпека висіла в повітрі — густа, липка, як туман над болотом, де кожен вдих — крок до прірви.
Темпсі нахилив голову — роги скрутилися, очі жовті спалахнули, полум'я в пащі тлів яскравіше, червоним, гарячим, як серце в грудях.

— Полум'я — прошипів Зелан, голос наче гул землі в бурю.  — Ти викликаєш мене? Двобій за тінь дівки? Ха. Входь до надр. Там кінець твій — коріння стисне. Полум'я згасне.
Темпсі підвівся — крила розправилися, полум'я спалахнуло в пащі червоним, гарячим, очі блиснули жовтим, як сонця в пітьмі.
— За Елайну — прошипів він, голос твердий, як удар грому. — За ліс. Двобій починаємо.
Страж відступив — коріння розступилося поволі. Паща розкрилася ширше. Ніч шепотіла моторошно — туман клубочився, як дим від багаття богів. 
Зелан нахилив голову — кільця вигнулися повільно, паща розтулилася ширше, язик виліз, лижучи повітря з присмаком яду. Полум'я Темпсі спалахнуло — дракон ступив уперед, крила били вітром холодним, і прірва ковтнула його — чорна, бездонна, з шепотом у темряві, де вогонь зустрічає коріння. Двобій починався.