Глава 35 Тінь зради

  Горицвіт ступив уперед — тунель розширився поволі, ніби паща велетня ковтала останній подих, і стіни відступили, відкриваючи зал: розкішний, але мертвий, як серце проклятого королівства. Стіни з чорного обсидіану, блискучого, як чорне дзеркало, відбивають тіні, довгі й криві, що танцюють, як привиди в агонії. Підлога — з коріння скрученого, вкритого мохом зеленим, гнилому, що сочить краплі, як кров з ран землі, і кожен крок — хлюп! — лунав ехо, ніби серцебиття в пеклі.

  Стеля нависала низько — гілки дуба древнього, скручені, як роги диявола, з листям мертвим, що сипалося попелом тихо, вкриваючи плечі, як саван. Повітря густе — пахло землею сирою, сіркою й солодким, як мед з отрутою,  і в центрі, на возвишенні з коріння, скручений кільцями лежав він: величезний білий змій, Зелан, король надр.
 

 Змій — моторошний і захоплюючий водночас, як сон, що краде подих: тіло довге, як річка в пітьмі, луска біла, блискуча, як сніг у місячному світлі, але з прожилками зеленими, що пульсують, як вени в тілі живої гори. Кільця обвивалися повільно — товсті, м'язистих, з шипами по хребту, гострими, як кинджали з рогів оленя,  і кожен рух — шелест, тихий, але грізний, ніби земля сама ворушиться в сні.  

 Голова піднялася — величезна, з рогами скрученими, як коріння тисячолітнього дуба, очі — жовті, бездонні, як прірви в надрах, де ховаються таємниці світу, і корона на ній — з коріння й перлин чорних, блищала, як зірка в пеклі. Паща ледь розтулилася — язик виліз, довгий, роздвоєний, лижучи повітря, і подих — гарячий, сірчаний, з присмаком смерті й меду — обпік щоки, ніби дотик привида. Моторошно — бо в очах його мерехтіли тіні, давні, як час, шепоти мертвих королів, але захоплююче, як краса ночі, де зірки падають, манячи до прірви.
Горицвіт завмер на порозі — серце закалатало шалено, відчай жеврів у грудях, як рана, що не гоїться, туга за Елайною стискала горло: 

 "Вона... тут. Близько". Меч піднятий — лезо блиснув у зеленому сяйві рун на стінах, — і голос прорізав тишу, надривний, повний люті й болю, як рев у прірві.
— Віддай її! — загукав він, крок зробив уперед, ноги тремтіли, але очі палали, як вогонь у ночі. — Мою Елайну... віддай, Зелане! Ти забрав її!!Я... порубаю тебе, розпалю коріння, як суху гілку! Віддай... або помри!
  Зелан зареготав — сміх його розлився по залу, низький, як гул землі в бурю, з ехо, що бриніло в грудях, як прокляття предків. Кільця вигнулися — шелест луски, тихий, але грізний, — голова нахилилася ближче, очі жовті спалахнули, як сонце в пеклі, корона блиснула, кидаючи відблиски на стіни, де руни задрижали, ніби від страху.
— Порубаєш? — прошипів змій, голос м'який, як шовк з отрутою, язик виліз, лижучи повітря. — О, сміливий сину лісу... ти прийшов сам, гордий, як корінь у бурі. Елайна... твоя царівна... вона в моїх обіймах. Чекає... час краде її красу, як роса сонце. Але спочатку... зустрінешся з кимось особливим. Тінню твоєю... правдою твого серця.
  Двері залу — з коріння скрученого, що скрипнули, як кістки в могилі, — розчахнулися поволі, і з мороку ввійшов він: хлопець, схожий на Горицвіта, але... інший, темний, моторошний, як дзеркало в пітьмі, де правда ріже душу. 

 Силует чіткий — волосся чорне, як ніч без зір, очі — блищать хитро, з насмішкою, що краде подих. Обличчя — те саме, але вигнуте: губи криві в посмішці, як лезо в рані, шкіра бліда, з венами, що пульсують чорно, як коріння в болоті. Руки — довгі, з пальцями, скрученими, як гілки в агонії, одяг — з моху гнилого, що шевелиться, ніби живе, і тінь за спиною — довга, крива, обвиває, як хвіст змії. Він ступив — кроки тихі, але грізні, ехо лунало, як серцебиття в прірві, і посмішка розтягнулася — моторошна, захоплююча, як краса смерті в казці, де герой бачить себе... зла.
Горицвіт завмер — серце впало в прірву, холодну й чорну, де немає дна. 

 "Я... це я?" — подумав він, очі розширилися, сльози навернулися, туга змішувалася з жахом: "Ревнощі... заздрість... гордість — вони змінили мене? Прекрасний дух лісу... став тінню, що краде кохання?" 

 Помилки нахлинули — хвилями, гострими, як леза: бризок з квіткою, рубонув у Темпсі, слова вночі, що отруїли серце. "Я... вірив брехні. Хотів вірити. Бо гордість... сліпа, як ніч без зір". Сльози котилися — гарячі, солоні, — груди рвалися від болю, відчаю, що жеврів, як попіл у рані: "Пізно... надто пізно. Елайно... пробач. Я... втратив не тільки тебе. Себе".
Хлопець — тінь його — всміхнувся ширше — посмішка та рвала душу, очі блиснули, як яд у зелені.
— Бачиш... себе? — прошепотів він, голос — ехо Горицвіта, але з шипінням змії. — Ревнощі... заздрість... гордість — вони змінили прекрасного духа. Ти рубонув... серце. Тепер... Зелан сміється.
Змій зареготав — сміх розлився, гулкий, як грім у надрах, кільця вигнулися, корона блиснула:
— Правильно, синку... пізно. Елайна — моя. А ти... тінь. Назавжди.
Горицвіт стояв — меч впав з рук, серце розривалося від правди, що кольнула, як отрута: "Я... монстр. Не він". Сльози капали — тихо, як кінець казки, — і зал шепотів — моторошно, як у прірві без дна. Пізно... надто пізно міняти. Тільки туга лишилася — чорна, вічна, як ніч.

 Зал шепотів — моторошно, як у прірві без дна, руни на стінах мерехтіли зеленим, кидаючи тіні, довгі й криві, що танцювали, як привиди в агонії. Зелан — білий змій — обвивався кільцями повільно, луска блищала, як сніг у місячному світлі, але з прожилками зеленими, що пульсували, як вени в тілі живої гори, корона на голові мерехтіла перлинами чорними, як зірки в пеклі. Очі його — жовті, бездонні — дивилися пронизливо, ніби знали всі таємниці душі, і подих — гарячий, сірчаний — обпік щоки, ніби дотик смерті в казці лихій.
Але тінь — той хлопець, схожий на Горицвіта, — ступив ближче, і моторошність його була не меншою, ніж у двійника Елайни, що зникла в тумані шепотів. 

 Обличчя — те саме, але вигнуте в посмішці кривій, як лезо в рані, волосся чорне, як ніч без зір. Шкіра бліда, з венами, що пульсують чорно, як коріння в болоті, руки — довгі, з пальцями скрученими, як гілки в агонії, одяг — з моху гнилого, що шевелиться, ніби живе, і тінь за спиною — обвиває, як хвіст змії в сні. Він посміхнувся ширше — посмішка та рвала душу, очі блиснули, як отрута в зелені.
— Бачиш... себе? — прошепотів він, голос — ехо Горицвіта, але з шипінням змії, низький, як гул коріння в землі. — Ревнощі... заздрість... гордість — вони змінили тебе, прекрасний духу лісу. Ти рубонув... не в змія. У серце. У свою тінь.
Горицвіт відступив — серце впало в прірву, холодну й чорну, де немає дна, правда кольнула — гостра, як отрута в меду: