Глава 33 Вогняний змій

Вландер завмер на мить — копита чавкнули в каламутній воді, очі його блищали в місячному сяйві, повні того чортівського блиску, що ховає страх за жартом. Він поправив капелюх, що сповз набік, і ступив ближче до Горицвіта, хапаючи того за рукав — пальці тремтіли, але голос уперше став серйозним, ніби з давньої казки, де чорти шепочуть правду.
— Горицвіте... ой, Лишенько, слухай мене, — прошепотів він, озираючись на прірву, де бульбашки спливали поволі, як останні подихи. — Зміївна... дочка Зелана... вона не просто зла. То коріння його, отрута в венах землі. Елайна... царівна твоя... вона в його обіймах, в тіні, де час краде роки, як вовк — ягнята. Звичайним мечем, звичайними чарами... не візьмеш. Треба знайти болотну відьму. Ту, що знає таємниці надр. Вона підкаже — як врятувати від Зелана, як розплутати його коріння. Живе вона десь там, у хащах, де мертвий ліс переходить у трясовину чорну.
Горицвіт підвівся — повільно, ніби з могили, меч блиснув у руці, холодний, як ніч. Серце стискалося від відчаю — гарячого, невблаганного, — сльози висихали на щоках, лишаючи солоний слід. "Відьма... болотна... якщо є шанс — візьму його", — подумав він, погляд його став твердим, як коріння в землі, але в грудях жеврів біль: "Елайно... тримайся. Я йду".
— Де... вона? — хрипко запитав він, голос прорізав тишу, як лезо по корі. — Веди, чорту. Якщо брехня — порубаю тебе першим.
Вландер ковтнув — горло стиснулося, роги опустилися, ніби від ваги слів.
— Не брехня, Лишенько... ой, клянусь рогами! — прошепотів він, голос тремтів, як листок на вітрі. — Але... бережися. Легенда про неї... стара, як Зелана мати. Кажуть, відьма та — не людина, а тінь від русалки, що втопилася в болоті від любові до Зелана. Він спокусив її — хвіст обвив, шепіт обіцяв вічність, але кинув, як гілку суху. Вона прокинулася в трясовині — волосся з водоростей, очі — зелені, як яд його, шкіра — слизька, як луска. Тепер живе в хащах, де дерева шепочуть прокляття, у хатинці з коріння й кісток, де двері — пащі змій, а вікна — очі привидів. Шукачі йдуть до неї — за чарами, за правдою, — але небезпечно, ой, як небезпечно! Вона питає загадку — одну, просту, як роса, але з гачком: "Що краде час, не торкаючись рук?" Відгадаєш — підкаже шлях до Зелена, дасть зілля, що рве коріння. Помилишся — болото ковтне тебе, як Елайну, і ти станеш тінню в її хаті, шепотітимеш таємниці вічну, без кінця. А ще... кажуть, Зелана дочки стежать — Зміївна та шепоче в вухо, манить назад, і половина шукачів повертається... але вже не люди, а привиди з лускою на шкірі.
Горицвіт стиснув руків'я меча — пальці біліли, серце закалатало сильніше, відчай став силою, чорною, невблаганною: "Загадка... болото... хай. За неї — все". Він кивнув — коротко, твердо, — і ступив уперед, у хащі мертвого лісу, де дерева розсипалися від подиху, попіл сипався тихо, як сльози.
Вландер поплентався слідом — копита чавкали, голос тремтів, але жарти не йшли:
— Ой, Лишенко... бережи язик. Загадка та... ой, лихо.
Хащі чекали — темні, слизькі, з шепотом у кронах, де тіні танцювали, як привиди. Ніч шепотіла — моторошно, як у казці без кінця,  і Горицвіт ішов, серце билося одним: "Елайно... тримайся. Я йду".

Горицвіт ступив уперед — ноги тонули в болоті, каламутна вода хлюпала тихо, хапаючи за п'яти, ніби пальці потопельників шепотіли: "Залишся... з нами". Туман клубочився густо, сірий, як попіл мертвого лісу, чіпляючи за волосся, за поділ плаща, і кожен подих здавався крадіжкою в тієї ночі, що не відпускала. Хащі чекали — темні, слизькі, з шепотом у кронах, де гілки скручені, як пальці привидів, простягалися, ніби хотіли утримати. Дерева стояли нерухомо — чорні скелети, кора тріснута, як шкіра старого вовка, — і варто було пройти повз, як листя — сухе, мертве — сипалося тихо, розсипаючись попелом під ногами, холодним, як сльози в могилі.
Він ішов — твердо, ніби коріння в землі, серце калатало одним: "Елайно... тримайся. Я йду". Відчай жеврів у грудях — гарячий, невблаганний, — але з нього виростала сила, чорна, як ніч: "За неї... сам. Без вогню, без тіней". Кожен крок — хлюп! — вода вистріскувала, чорна, липка, і в ній віддзеркалювалося обличчя його — бліде, з очима, повними туги, що рвала душу. "Чому... чому я не зупинився? Чому рубонув?" — думки кружляли, як ворони над трупом, але він відганяв їх — рішуче, як меч відтинає гілку: "Тепер... тільки вперед. Вона чекає".
Вландер плентався слідом — копита чавкали тихо, капелюх сповз на очі, роги тремтіли в тумані.
— Ой, Лишенко... — бурмотів він, голос тремтів, як листок на вітрі. — Ці хащі... шепочуть. Дерева дивляться... ой, лихо. Горицвіте, може, повернемося? Відьма та... ой, не добра.
Але Горицвіт не озирався — плечі напружені, меч напоготові, лезо блищало в місячному сяйві, холодне, як правда в серці. Туман стискав — густий, вологий, проникав під одяг, холодив шкіру, ніби дихання привидів шепотіло: "Вона... не твоя. Залиш". Шепоти лунали — тихі, з коріння, з води: "Темпсі... вогонь... він сильніший". Серце стискалося — туга за її усмішкою в тумані, за рукою в руці, але він ішов — крок за кроком, через хащі, де тіні танцювали, як привиди в казці без кінця, і попіл сипався з гілок, вкриваючи плечі, як саван.
Хащі звузилися — стежка зникла, тільки мох слизький, як язик змії, вів уперед. Дерева нахилялися ближче — гілки чіпляли за волосся, шепотіли прокляття, і в темряві майнули очі — жовті, як у сторожа, блиснули й згасли. Відчай кольнув — гострий, як отрута,  але Горицвіт стиснув зуби: "За неї... сам. Вона — моя зірка в цій пітьмі".
Нарешті — хатинка. Моторошна, як з казки лихої: з коріння скрученого, що стирчало, як кістки з могили, стіни вкриті мохом зеленим, але гнилому, слизькому, що сочило краплі, як сльози. Дах — з гілок мертвих, паутина звисала пасмами, блискучими від роси, ніби павутиння Шелоб у надрах. Двері — з кори товстої, зморшкуватої, як шкіра старої змії, і на них — руни, вирізьблені кігтями, мерехтіли слабко, синім сяйвом, ніби очі в темряві. Димок тхнув з труби — кривої, як хребет привида, — запахом трави отруйної й кісток палених. Вікна — маленькі, круглі, як очі жаб, дивилися в туман, і в них — тіні ворушаться, тихі, як шепіт мертвих.
Горицвіт ступив ближче — двері скрипнули самі, ніби хатинка чекала, дихала. Серце закалатало — туга стиснула горло: "Елайно... це для тебе". Вландер відсахнувся —
— Ой, Лишенько... то хатка смерті! — прошепотів він, ховаючись за спиною. — Відьма... ой, не заходьмо!
Але Горицвіт штовхнув двері — скрипнули, як кістки в могилі,  і ввійшов. Всередині — сутінки, важкі, як дим від вогнища. Стіни обвішані корінням сухим, пучками трав, що шепотіли тихо, як привиди, і черепами — маленькими, жаб'ячими, пташиними, що блищали в тьмяному сяйві лампи з жиром китячим. Повітря густе — пахло болотом, гниллю й солодким, як мед з отрутою. Посередині — стіл з коріння, на ньому — ступка з травами, що булькотіли самі, і відьма: стара, згорблена, волосся — з водоростей, мокре, очі — зелені, як яд Зелана, шкіра — слизька, сіра, як мох у трясовині. Руки — довгі, з пальцями, як корені, тремтіли над зіллям, і посмішка — крива, беззуба, як у казці лихій.
— Син лісу... — прохрипів голос її, низький, як булькіт болота, очі блиснули в сутінках. — Ти прийшов... за серцем, що втекло. Готовий... на все? На біль, на кров, на тінь, що ковтне душу? За Елайну... від Зелана?
Горицвіт стояв — меч опущений, серце стискалося від туги, відчаю, що жеврів, як рана: "Все... за неї".
— Так, — відповів він твердо, голос прорізав сутінки, як лезо. — На все. На кров свою, на душу — хай. Вона... моя зірка. Без неї — пітьма.
Відьма всміхнулася — повільно, слизько, пальці ковзнули по столу, лишаючи сліди, як яд на листі.
— Добре... — прохрипів голос її, очі спалахнули зеленим, як у Зміївни. — Тоді слухай правду, синку. Лише вогняний змій... той, що палить тіні, може зрівнятися з Зеланом. Сила його — полум'я в надрах, як у Зелена — коріння в землі. Знайди його... або загинеш сам. Елайна... час краде її, як росу сонце. Швидко... або назавжди.
Горицвіт завмер — серце впало в прірву: "Вогняний змій... Темпсі". Правда кольнула — гостра, як отрута: "Він... той. Але я... сам. Без потвори". Відчай жеврів — гарячий, невблаганний, — але з нього виросла сила, чорна, як ніч: "Сам... врятую. За неї".
Відьма кивнула — повільно, посмішка стала ширшою, зуби блиснули, як ікла в сутінках.
— Іди... — прохрипів голос її, пальці махнули, і зілля в ступці забулькотіло сильніше. — Хащі шепочуть шлях. Але бережися... Зелана дочки стежать. Тінь твоя... слабка, як роса. Але кохання... то корінь сильний.
Горицвіт повернувся — двері скрипнули за спиною, як кістки в могилі,  і вийшов у туман, серце билося одним: "Сам... за Елайну". Вландер видихнув —
— Ой, Лишенько... вогняний змій... то ж... ой, лихо!
Але Горицвіт ішов — твердо, у хащі, де шепоти лунали моторошно, як у казці без кінця. Тінь чекала — слизька, зелена, — але він не озирався. "Сам... врятую".