Глава30 "Приховане за маскою."

Вони вийшли з печер — разом, але не пліч-о-пліч.
Сонце вже сіло за горами, небо над головою стало сірим, як попіл. Повітря пахло вологою й гниллю, ніби земля тут не дихала, а тільки видихала смерть.
Елайна йшла під руку з Горицвітом. Її кроки були слабкими, сукня порвана, волосся з діадемою блищало в сутінках, але очі були повні тіні. Вона озиралася на Темпсі — мовчки, з тим холодом, що не гріє.
Горицвіт тримав меч напоготові — рана в плечі пекла, але біль від підозри був гірший. Погляд його ковзав до рудого — до тих долонь, де вогонь міг спалахнути будь-коли.
Вландер плентався ззаду — капелюх збитий, копита чавкали по каменю, але він бурмотів жарти, хвалячи "вогняного пана", ніби нічого не сталося.
— Вогняний пане, Ваші іскри — то диво! — вигукнув він, клацаючи пальцями. — Без них ми б навіки там би і залишилися. А тепер — на волю!
Темпсі мовчав. Йшов попереду, волосся  майоріло на вітрі, але плечі напружені, ніби чекав удару в спину.
Вони вибралися на інший бік гір — схил пологий, вкритий мохом.
І перед ними відкрилася долина — мертва, спалена, чорна, ніби вогонь пройшовся по ній тисячу років тому, але не згас.
Ліс стояв нерухомо — дерева височезні, але голі, кора тріснута, гілки скручені, як кістки. Не листя — попіл сипався з них тихо, як сніг уночі.
Елайна торкнулася одного — пальці ледь ковзнули по стовбуру, і дерево розсипалося на купу попелу, сірого й холодного, що розвіявся від подиху.
— Не чіпай, — прошепотів Горицвіт, хапаючи її за руку. — Це... прокляття.
Вони стояли в болоті — вода каламутна, чорна, як чорнила, чавкала під ногами, хапаючи за щиколотки.
Картина навколо — безрадісна, похмура: небо сіре, без хмар, але важке, ніби тисне на плечі; туман клубочився низько, ховаючи коріння, що стирчало з землі, як кістки з могили.
Повітря стояче — пахло гниллю й сіркою, подих спирало, ніби гора шепотіла: "Залишайтеся... назавжди".
Всі зрозуміли, що вони вже близько від цілі своєї мандрівки. 
Елайна підняла очі — згори, з горбка, де вони стояли, видно було каламутну воду: озеро, чи то трясовина, що розлилося між деревами.
В ній щось рухалося — темне, довге, як тінь риби в глибині, але більше, повільніше. Хвилі йшли колами — тихі, але грізні, ніби щось величезне ворушилося на дні, вичікуючи.
Горицвіт стиснув руків'я меча — серце закалатало.
— Воно... чує нас, — прошепотів він. 
Темпсі нахилився ближче — вогонь у долонях тлів слабко, освітлюючи воду. Відблиск упав на поверхню, і тінь майнула швидше, глибше, ніби хвіст змія в прірві.
— Не дивися довго, — сказав він тихо, голос тремтів. — Воно... кличе.
Елайна відступила — рука стиснула руку Горицвіта, але погляд ковзнув до Темпсі: "Твій вогонь... він як це. Живий... небезпечний".
— Вогняний пане, це ж не Ваше полум'я? — прошепотів він, голос уперше без жарту. — То щось старіше. Ліс мертвий... сторож його прокинувся.
Посеред усього цього — озера, болота, мертвих дерев — стояло, древнє дерево: сторож лісу, високе, як вежа, стовбур товстий, коріння розпласталося по воді, як павутина.
Але оповите воно було чимось чорним, слизьким — як велетенський змій, що обвиває стовбур кільцями. Луска блищала в сутінках, мокра, липка, з краплями, що капали в воду, плескаючи тихо. Голова — величезна, з рогами, скрученими, як коріння, — лежала на гілці, очі напівзаплющені, але в них — блиск, жовтий, голодний.
Хвіст звисав у болото — ворушиться поволі, хвилі йшли від нього, і тінь у воді — його віддзеркалення, чи брат?
Дерево шепотіло — гілки тремтіли, попіл сипався, ніби слова прокляття.
Елайна здригнулася —
— Воно... чекає нас, — прошепотіла вона. — Сторож... і змій. Одне й те саме.
Горицвіт стиснув її руку — погляд на Темпсі став гострішим: "Твій вогонь... він як цей змій. Живий у мертвому".
Темпсі не відвів очей від дерева — серце стиснулося, вогонь у долонях спалахнув мимоволі, ніби впізнаючи родича.
— Йдемо, — сказав він хрипко. — 
Вландер кивнув.
— Вогняний пане... з Вашої ласки, не спалюйте все одразу. То ж сторож... давній, як світ.
Вони ступили вперед — болото чавкало, дерева розсипалися від подиху, тінь у воді майнула ближче.
Вони зупинилися на ніч — на острівці посеред чорного болота, де вода чавкала тихо, ніби шепотіла таємниці мертвих. Острівець був крихітним: клапоть сухої землі, оточений каламуттю, з кількома скрученими деревами, що стирчали, як кістки з могили. Сонце сіло за горами, небо стало чорним, без зір — тільки місяць блимав крізь хмари, блідий, як привид. Повітря стояче, важке, пахло гниллю й попелом, і кожен подих здавався крадіжкою в тієї смерті, що чатувала в тумані.
Елайна сиділа біля вогнища — вогонь Темпсі тлів слабко, червоний, як рана, кидаючи тіні на її обличчя. Діадема на волоссі блищала смарагдом, але очі її — темні, повні тіней, що не йшли з печери. Вона дивилася на рудого мовчки, з тим холодом, що стискав серце. "Вогонь твій... він як той змій. Живий у мертвому", — думала вона, пальці стискали край сукні, порваної від ланцюгів Лема.
Горицвіт сидів поруч — меч на колінах, рана в плечі пекла, але біль від підозри був глибшим, як корінь у землі. Погляд його ковзав до Темпсі — до тих долонь, де іскри могли спалахнути будь-коли, до волосся рудого, що майоріло на вітрі, як полум'я в ночі. "Не простий... хто ти?" — серце стискалося, туга за Елайною змішувалася зі страхом: "Він врятував... чи заманив?"
Вландер розвалився біля вогню. 
— Вогняний пане, Ваші іскри — то диво з давніх легенд. А цей мертвий ліс... ф-р-р, як моя бабуся після пиру!
Темпсі сидів осторонь — мовчав, усмішка крива на губах, вогонь у долонях згас поволі, лишивши тільки попіл. Він відчував ті погляди — гострі, як стріли в спині,  і серце стискалося: "Вони праві... я не простий. Але для неї... я боровся". Ніч тиснула, туман клубочився низько, чіпляючи за ноги, і шепоти мертвих дерев лунали тихо — сс-с-с, — ніби ліс сміявся з них.
Горицвіт не міг заснути — рана пекла, але голос у голові шепотів голосніше. За пазухою — квітка марева, та сама, сіра з вогнистими прожилками, що тьмяно світилася в темряві, ніби жива. Вона мовчала весь час — з тих пір, як стара дала її, але тепер... тепер заворушилася. Тепло пройшло по грудях, слабке, як подих привида, і голос пролунав — тихий, але пронизливий, як вітер.
— Час... — прошепотіла квітка, слова лунали в голові, як шелест листя в могилі. — Час зробити це, хлопче. Потічок... той, з водою, що зриває чари... близько. Поряд. Біля коріння сторожа. Вмочити мене в нього, і бризнути в обличчя рудого. Тоді побачите... справжнє. Не вродливого юнака — древню потвору. Тінь, що ховається в полум'ї. Вибір твій... зроби його.
Горицвіт завмер — серце закалатало, як барабан перед боєм. Спокуса кольнула — гостра, як отрута в меду: "А якщо правда? Якщо він і є ворог? Якщо вогонь його — пастка?"