Глава 26 Фараонка

— Це ти винен, — голос Горицвіта розлетівся луною між скелями, гострий, як удар меча. — Усе через тебе, рудий! Дівчину забрали в прірву, Вландер зник безвісти, і навіть земля під ногами ніби слухає твої накази!
Темпсі стояв мовчки, очі його блищали від тліючого вогню поруч — відблиски танцювали на обличчі, роблячи його блідим, як привид. Серце стискалося від болю: Елайна... її крик ще лунав у вухах, а тепер цей звинувачувальний погляд. 

 "Він має рацію? — думав Темпсі, кулаки стиснулися. — Чи я справді приніс біду?"
— Якщо зараз почнемо гризтися — ми втратимо й останній шанс знайти їх, — тихо сказав він, голос тремтів від стриманого гніву. — Елайна... Вландер... вони там, унизу. Ми не маємо часу на твою злість.
— О, який благородний! — саркастично кинув Горицвіт, ступаючи ближче, очі палали — не просто гнівом, а болем, що жеврів, як рана в грудях. — Ти завжди такий спокійний, ніби все знаєш наперед. Може, й це ти спланував? Щоб забрати її від мене?
— Що ти несеш?.. — прошепотів Темпсі, голос став низьким, з загрозою, як гул перед бурею. Руки затремтіли — вогонь у долонях ледь спалахнув, теплий і небезпечний.
— А чому ні? — Горицвіт розмахнувся рукою, ніби відганяючи брехню. — Лем з’явився, щойно ми ступили на цю землю — якраз після твоїх ігор з полум’ям. І куди він подівся після? Наче слухав тебе! А ти ж «нічого не пам’ятаєш», правда? А коли треба — вогонь слухається тебе, мов ручний звір, танцює в долонях!
Темпсі стис кулаки сильніше — полум’я дійсно ворухнулося, іскри посипалися, як зірки в ночі, освітлюючи його обличчя червоним блиском. Біль кольнув у серце: "Він боїться мене... як і я сам себе боюся".
— Обережніше, — прохрипів Темпсі, голос надтріснув від напруги. — Не грай з тим, чого не розумієш. Воно може спалити нас обох.
— Саме цього я й боюся, — Горицвіт зробив крок назад, але меч тримав напоготові, лезо блиснуло в місячному світлі. Очі його потемніли від страху — не за себе, а за неї: "Елайна... якщо він її забрав, то як я її знайду? Без нього... з ним?"
— Ми всі довірилися тобі, а може, ти й є те лихо, що женеться за нами з самого початку. Твій вогонь... він кличе біду.
— Замовкни, — холодно кинув Темпсі, і вогонь згас миттєво — як подих, що гасить свічку, — лишивши їх у густій темряві, де чулося тільки важке дихання. — Якщо думаєш, що я — зло, тоді вбий мене зараз. Але хто тоді врятує Елайну? Хто витягне її з тієї прірви?
Настала глибока тиша — густа, як туман над болотом. Вітер шелестів травою тихо, а десь унизу чулося далеке стогнання землі — ніби гора зітхала, сумуючи за тими, кого ковтнула.
Горицвіт повільно опустив меч — лезо дзенькнуло об камень, рука тремтіла від втоми й болю. Очі його блиснули — сльози? Гнів? "Він має рацію... ми не маємо часу. Але якщо зрада..."
— Якщо ти знову мене зрадиш, — прошепотів він, голос зірвався, — я закінчу те, що почав. За неї.
— У мене немає вибору, — відповів Темпсі тихо, серце стиснулося від відчаю. — У неї — теж. Ми йдемо за нею. Разом.
І, не чекаючи відповіді, він рушив уперед — просто в темряву, що дихала магією й обманом, кроки його лунали глухо, як серцебиття в ночі.
Горицвіт ішов позаду, не опускаючи меча — лезо тихо дзенькало об пряжку, відбиваючи кожен крок: короткий, напружений, насторожений. Темпсі не озирнувся жодного разу — обличчя його було зосереджене, погляд ковзав уздовж скельної стіни, ніби шукав не очима, а серцем — тремтінням магії, що кликала його, як стара пісня. Біль за Елайну жеврів у грудях, штовхаючи вперед: "Тримайся... ми йдемо".
— Тут, — нарешті прошепотів Темпсі, голос ехо віддався від скель. Торкнувся каменю — пальці відчули слабке тепло, пульс, як у живої істоти. Гора ніби дихала — теплою, вогкою. Раптом глухий тріск. Шмат скелі повільно відсунувся, ніби двері в таємницю,  і відкрилася вузький прохід, звідки потягнуло вогкістю та металом, як з ковальні під землею.
— Ти ж казав, що не пам’ятаєш, — тихо кинув Горицвіт, голос бринів недовірою, але й страхом — "Що, якщо це пастка? Що, якщо він веде нас не до неї?"
Темпсі лише ледь усміхнувся — гірко, без радості:
— Може, гора пам’ятає мене краще. Йдемо.
Вони увійшли в темряву — кроки лунали глухо, ніби під землею спали старі боги, стеля здіймалася все вище, стіни холодили плечі. Незабаром перед ними відкрилася печера — велична, як храм забутих часів. Стіни мерехтіли, відбиваючи тьмяне світло знизу — синє, зелене, як примари в тумані.
Посередині лежало підземне озеро — гладке, як чорне скло, де тремтіли відблиски сталактитів, що звисали зі стелі, мов застиглі краплини зоряного дощу. Деякі з них ледь світлися зсередини — зеленкувато, фіолетово, синьо  і все це створювало ілюзію нічного неба, ув’язненого в камінь, де зорі не гасли, але й не гріли.
Горицвіт, хоч і тримав меч напоготові, не втримався від подиву — очі розширилися, серце стиснулося від краси й страху.
— Отже, ось де мешкає твій Лем, — прошепотів він, голос лунав тихо, ніби боявся розбудити тіні.
Темпсі ступив ближче до води — відблиск озера лизнув його обличчя, роблячи очі глибокими, повними болю.
— Якщо він і справді живе тут, — сказав він, голос тремтів від напруги, — то ми вже на його землі. І він знає про нас. Чує... нас.
В ту ж мить десь глибоко під водою щось поворухнулося — повільно, важко, так, що гладь озера здригнулася, розбиваючи відбиття сяючих склепінь.  Хвилі пішли колами, тихі, але грізні.
Тиша стала густою, як смола — серця билися гучно, подих сперся.
І Горицвіт уперше пожалкував, що сказав бодай слово — рука стиснула руків'я меча сильніше, піт покрив долоню.
Темпсі нахилився — у воді відбивалося його обличчя, бліде, втомлене, а поруч, за спиною, наче промайнув срібний хвіст — блиснув і зник. Потім ще один рух, тихий, як подих привида. Горицвіт підняв меч — лезо відкинуло відблиск на гладь озера, срібний спалах, що розійшовся хвилею.
— Щось живе там, — прошепотів він, голос надтріснув від страху, серце закалатало.
І саме тоді вода спінилася — бульбашки пішли вгору, шиплячи, як змії,  і з глибини піднялася постать: спершу тінь, розмита, страшна, потім — жінка, вродлива до болю, що стискає серце. Волосся текло хвилями, як водорості в течії, а тіло нижче пояса переходило в хвіст, вкритий перламутровою лускою — вона світилася відсвітами синього полум’я, переливаючись, як райдуга в дощі. Очі — дві глибини, в яких відбивалися зорі, що ніколи не сходили над землею, — дивилися пронизливо, ніби читали душі.
Вона усміхнулася — повільно, манливо,  і від тої усмішки по спині пробіг мороз, холодний, як подих могили: "Краса... та смерть?"
— Дивно, які несподівані гості, — проспівала фараонка, голос її дзвенів, як срібна струна в ночі, м’який, але з лукавством. — ... Ви шукаєте тих, кого забрав володар каменю? Елайну... і того чорта з рогами?
Темпсі кивнув — горло стиснулося, очі забігали по воді, шукаючи надії.
— Вони живі? — спитав він, голос тремтів від відчаю, серце стиснулося: "Скажи так... будь ласка..."
— Живі, — прошепотіла вона, хвилі від хвоста лизнули край озера. — Та кожен день у Лема — то рік вашого життя. Хочеш повернути їх — віддай полум’я, що ховаєш у серці. Інакше вони зникнуть разом з тобою... повільно, у темряві.
Вона подивилася просто на Темпсі — очі її спалахнули, відблиск розпізнавання, як блискавка в глибині.
— Я знаю твій вогонь, рудий пане, — мовила фараонка м’яко, але з прихованою загрозою, що повзла, як тінь. — Він палив мене ще до того, як ти народився. Старий... як світ.
Горицвіт відчув, як усе в ньому холоне — серце завмерло, меч важчав у руці: "Що це? Правда? Чи нова брехня?" Страх стискав груди, але за ним — лють і безсила ненависть.