Глава 24 Перша ніч

Вогнище потріскувало, кидаючи на скелю тремтливі відблиски. Темпсі сидів мовчки, занурений у свої думки, а Горицвіт, удаючи, що куняє, спостерігав крізь напівопущені повіки.
Елайна піднялася — легка, майже тінь. Її волосся виблискувало, мов полірований бурштин у світлі вогню. Вона не сказала ні слова, просто торкнулася плеча рудого знайди. Той озирнувся, і в його погляді не було здивування, наче він чекав на неї.

Горицвіт відчув, як щось сіпнулося в грудях. Він стиснув кулаки так, що кістки хруснули. Пелюстки квітки Марева, захованої під сорочкою, спалахнули жаром, і він почув її шепіт — хижий, ніжний, спокусливий:
«Зірви з нього маску... покажи його істинне обличчя...»

Горицвіт заплющив очі, але шепіт не вщухав — він лунав усередині, в кожному ударі серця. І тоді він побачив, як Елайна бере Темпсі за руку. Той підводиться, і вони разом, не озираючись, зникають у тьмі лісових хащ.

Горицвіт підвівся, майже несвідомо, в очах — блиск, у грудях — буря. Його серце билося глухо, наче за гратами.
«Він заплатить. За все…»

Ніч дихала теплом. Десь високо між гілками ховалися крихітні зорі, і крізь них просочувалося бліде срібло місяця. Ліс здавався живим — він слухав, як кроки двох ідуть однаковим ритмом, як шелестять трава й листя під ногами.

Елайна йшла поруч із Темпсі, і в кожному русі її відчувалася дивна нерішучість — ніби вона йшла туди, куди давно мріяла, але боялася зробити останній крок.
Його рука ковзнула вздовж її плеча, випадково — чи ні, вона не знала. Але тепло від дотику розтеклося тілом, і повітря стало густішим, важчим від чогось невимовного.

Вони спинилися біля старого дуба, чия крона тремтіла вітром. Місячне світло пробивалося крізь гілля, лягало на них срібними плямами.
— Ти могла загинути, — тихо сказав він, — коли земля… —
— Але ти був поруч, — перебила вона, дивлячись йому прямо у вічі. — І це… дивно. Мені здається, я тебе чекала.

Темпсі не відповів. У його погляді з’явилося щось ніжне й тривожне водночас. Він торкнувся її щоки — спершу несміливо, потім впевненіше. Її шкіра була прохолодна, мов пелюстка.
Елайна заплющила очі. На мить світ зник — лишилось тільки шурхотіння листя і його подих, що торкався губ.

Ніч спустилася м’яко, мов прозора вуаль, і ліс дихав глибоко, напоєний запахом вологої кори й польових квітів. Місяць, застиглий серед гілля, сипав на землю біле світло — тремтливе, живе.

Елайна дивилася на нього збоку — на профіль, освітлений місячним сяйвом. У цьому світлі він здавався майже нереальним: обличчя, витесане з вітру й тіней, погляд, у якому спалахували іскорки чи то болю, чи спогадів.

— Тут тихо, — прошепотіла вона, — так тихо, ніби сам ліс затамував подих.
— Бо він слухає нас, — відповів він. — Ліс пам’ятає все. І, можливо, впізнає мене.

Її пальці несміливо лягли на його долоню. Він не відвів руки — тільки подивився на неї довше, ніж слід. Цей погляд був, як клятва: без слів, без сумнівів.

Вітер нахилив гілку, і срібний листок торкнувся її волосся. Темпсі прибрав його, пальці ковзнули вздовж щоки, і час, здавалося, спинився.
Її серце билося швидко, майже болісно.
— Ти… не такий, як усі, — прошепотіла вона.
— А ти, можливо, єдина, хто бачить, хто я насправді такий, — відповів він тихо.

Вони стояли поруч, і їхні тіні переплелися на траві. Місячне світло ковзало по її волоссю, по його обличчю, розчиняючи межу між людиною й духом.
Елайна зробила крок ближче. Її долоня торкнулася його грудей, там, де під шкірою б’ється серце — чи щось, що ним колись було.

— Якщо це сон… —
— Тоді хай не кінчається, — сказав він, і їхні губи зустрілися.

Короткий, тремтливий поцілунок, як дотик долі, як подих магії, що зрозуміла: все вже вирішено.

Місяць повис над лісом, мов палаюча монета богів, і його світло лилося на них — сріблом, спокоєм, обіцянкою. Елайна забула все: і слова матері, і холодні перестороги, що колись здавались законами світу. Залишилось лише тепло його рук і шепіт, що торкався шкіри ніжніше за вітер.

Десь високо, серед темного листя, соловейко вивів першу ноту — чисту, як молитва. Потім другу. І його спів розчинився у тиші, мов благословення, мов гімн, що народився лише для цієї ночі.

Світ, здавалося, спинився, щоб дати їм право бути.
Трава торкалася ніг, ліс дихав глибоко, а зорі, затамувавши подих, схилилися нижче.

Темпсі дивився на неї, як на частину тієї стихії, що створює і спалює водночас. Вона підняла обличчя, і його подих змішався з її.
Дотик, другий, потім — мов полум’я, що знайшло гніздо серед нічної прохолоди.

Соловейко не замовкав. Його пісня ставала все пристраснішою, і навіть вітер, здавалось, зупинився, щоб не завадити.

Коли ж ніч ковтнула їх у свої обійми, світло місяця лиш ковзнуло по гіллі — тихе, лагідне, мов усмішка старого лісу, що бачив багато, але такої любові — ніколи.

Ранок упав на ліс тихо, немов боявся зруйнувати щось святе. Роса блищала на травах, і все довкола здавалося сповненим прозорого світла, що пахло м’ятою й вологими мохами.
Десь неподалік, біля згаслого вогнища, хропів Вландер, загорнувшись у власний хвіст, як у ковдру.

А Горицвіт уже не спав.
Він сидів на виступі й дивився вниз, у долину, де крізь ранковий серпанок проступали тіні — дві постаті, що поверталися з лісу.
Елайна й Темпсі.

Вона усміхалася, злегка розгублено, як після сну, що був занадто гарним, аби бути правдою.
А він ішов поруч — спокійний, відчужений, ніби щось у ньому змінилося назавжди. Ліс його приймав, мов рідного, навіть вітер не наважувався порушити їхню тишу.

Горицвіт відчув, як під грудьми ворухнувся жар.
Той самий шепіт, що спав у пелюстках квітки Марева, наче прокинувся разом із сонцем.
«Зірви маску, покажи істину…» — чулося йому, але тепер слова звучали не як порада, а як наказ.

Він стис кулаки так, що побіліли пальці, й відвернувся.
Роса на обличчі була холодною, але гіркою, як сльози.