Глава 23 Поцілунок

Туман згустився так, що кожен подих різав груди холодом. Повітря пахло гниллю, вогкістю й чимось іще — чужим, первісним. Елайна зупинилася біля похиленої хижі, її пальці торкнулися обвугленого дерева, і вона прошепотіла:
— Я пам’ятаю це місце… тут жив староста, Владик. Він колись зустрічав нас із батьком…

Горицвіт обережно оглянувся — його очі, зазвичай спокійні, тепер були насторожені.
— Було світліше. І пісок не дихав.

— Що? — здригнувся Вландер.

Темпсі підняв голову, і всі відчули, як земля ледь-ледь ворухнулася. Мить потому — друга, глибша. Туман заворушився, наче в ньому прокинулось щось велике, старе.

Здалеку долинув шурхіт — повільний, тягучий, як рух величезного тіла крізь каміння. Потім — відлуння тихого, сиплого шипіння, що змусило шкіру вкритись морозом.
— Це не вітер, — прошепотів Темпсі, і його голос здався чужим навіть йому самому. — Це подих.

Ніхто не насмілився ворухнутися. Навіть вітер стих, і тільки туман стікав униз, ніби схилявся перед невидимою силою.

Елайна повільно підняла погляд, і на мить їй здалося, що високо над ними, у білому мороці, рухається тінь, така величезна, що думка про неї сама по собі викликала страх.

Раптом все змінилося...

Спершу це було лише тремтіння.
Ледь помітне, як подих під землею. Камінці почали стрибати, пил здійнявся в повітря, а з очерету почувся глухий, наче підземний, стогін. Елайна озирнулася. Листя на деревах затремтіло, мов перед бурею, але вітер не дув.

— Що це?.. — Горицвіт схопив Елайну за руку.

Земля під ногами почала повільно здійматися хвилею, немов щось гігантське рухалося під самою поверхнею. Вландер зойкнув і відскочив. Грудки землі розсипалися, коріння виривалося, а з-під нього  блиснуло щось гладке, наче бронза, і потім ще раз, далі, метрів за десять.

Коло за колом, вони здіймалися з-під землі — гігантські кільця, вкриті лускою, що тьмяно світилася у світлі сонця, ніби вбирала його.
Одне кільце, друге… третє.
Вони обвивали старий дуб, і стовбур заскрипів, як старий човен у шторм.

Темпсі застиг. Його зіниці розширилися, він відчував — це не просто звір, не звичайне створіння. Це щось, що пам’ятає час, коли земля ще не мала назв.

Раптом тиша прорізалася гулом, схожим на подих крізь камінь. Повітря стало гаряче, густе, й навіть туман засяяв, мовби зсередини.
— Біжіть! — крикнув він, штовхаючи Елайну вперед.

Вони кинулися між хижками, повалені очеретяні стіни сипалися довкола. З-під землі здіймався гуркіт, а велетенські кільця змії знову ковзали під поверхнею, мов хтось невидимий прокидався після віковічного сну.

Позаду, старий дуб раптом розламався навпіл, і з його нутра вирвався спалах — зелено-золотий, сліпучий, як подих самої глибини.

Земля здригалася, наче від велетенського серця, що билося десь унизу. Вландер схопився за голову:
— Ой леле, ой біда! Це ж сама тварюка  повстала, щоб нас у шлунок узяти!

Горицвіт кинувся до Елайни, але земля під ним раптом тріснула. Його відкинуло ударною хвилею. У ту ж мить дівчина втратила рівновагу, її ноги з’їхали по вологій траві. Вона зойкнула, і впала просто на руки Темпсі.

Він підхопив її легко, наче перо, й не гаючи часу поніс до скель, що темніли неподалік. За спиною щось із шипінням прорізало повітря — величезне кільце луски з гуркотом виринуло з землі. Глина й коріння здійнялися стовпом.

— Швидше! — крикнув Горицвіт, наздоганяючи їх, блідий, у грязюці по коліна.

— Та я ж лечу, лечу! — пищав Вландер, тремтячи всім тілом. — От кляте створіння, і чого їй на старості літ не лежалося тихо в глибині!

Попереду підносилася скеля — темна, потріскана, але тверда. Коли вони добігли, земля під ногами нарешті перестала рухатися. Дихати стало легше. Лише десь позаду, у вирваному корінні дуба, ворушилося щось велетенське й живе  і тиша, що настала після гуркоту, здавалася ще страшнішою.

Темпсі обережно поставив Елайну на землю. Вона схопила його за плече, в очах світилася подяка й страх.
— Що… що це було? — прошепотіла вона.

Він глянув у той бік, де ледь ворушилися уламки дерев.
— Не знаю, — відповів тихо.

Вони стояли біля скелі, хапаючи повітря, ще не вірячи, що врятувалися. Земля тихо глухо дихала під ногами, наче велетенський звір заснув, але не спить до кінця. Десь унизу, під шарами глини, ворушилося Лихо.

Елайна сиділа на камені, все ще бліда, та очі її вже не ховалися від рудого хлопця. Темпсі стояв поруч, спершись долонею на скелю. Його волосся, злипле від вологи, відбивало відблиски світла, і дівчина дивилася на нього так, наче нічого, крім нього, у світі не лишилося. В її погляді знову палав той тихий вогонь, що запалює серце й стирає пам’ять про будь-які перестороги.

Вона вже не згадувала ні слів матері, ні її тривожного погляду. Лише тиша, подих лісу та руде полум’я біля неї.

А трохи осторонь Горицвіт стиснув долоню на грудях, під сорочкою ворушилася квітка, дарована старою. Її пелюстки ледь світилися крізь тканину, і, здавалось, тихий шепіт линув просто до вуха:
— Зірви з нього маску... покажи, хто він є насправді...

Горицвіт відступив крок, відчуваючи, як кров холоне. Він кинув оком на Темпсі. Той стояв спокійно, але тінь від полум’я волосся спадала на обличчя дивно темно, немов гра світла приховувала щось більше, ніж звичайну зовнішність.

Тиша тривала, поки її не розірвав розпачливий зойк:
— Ой, яке лихо! — Вландер упав на камінь і простяг ногу. — Натер, нечиста б його забрала, копито! І то не яке-небудь, а срібне, родинна гордість! Як же я тепер у люди покажусь, у шляхетному товаристві?

Темпсі усміхнувся ледь помітно, а напруга трохи спала.
— Може, спробуй не бігати так швидко, пане Вландере, — сказав він.
— Ой, пане шляхетний, — зітхнув чорт, — коли земля ходить ходором, то не до панства, лише б копита цілі були.

Елайна тихо всміхнулася, але Горицвіт не приєднався. Його очі залишалися прикутими до Темпсі, і квітка під сорочкою все ще ворушилася, мов жива.