Глава 22 Чортяче поселення

Напруга в повітрі стояла густа, мов туман над болотом. Елайна мовчки опустила очі, ніби шукала в землі слова, яких не могло бути. Горицвіт напружив плечі, кулаки стиснув у кишенях, а погляд його чіпко тримався Темпсі — з тією глухою недовірою, що не відпускала. Той намагався виглядати спокійним, та всередині відчував холод: між ними виріс невидимий мур, високий і холодний, як зимова ніч.
А Вландер, як годиться чорту з рогами й хвостом, не втратив ні пафосу, ні лукавства. Він зняв капелюха,  і низько вклонився , розкинувши руки, мов актор на ярмарку.
— Шляхетні пані та панове! — проголосив він, слова розтягуючи з чаклунським шармом. — Вландер, син Владика, радий представитися в товаристві таких великодушних панів!
Він зиркнув на Елайну, блиснув очима — червоними, як мак,  і додав, торкнувшись краю капелюха:
— А особливо перед лісовими царівнами, що пахнуть росою й туманом! Ей, красуне, невже ти та дівчина з сонцестояння? Тоді я, хм, трохи перестарався з вином і ганявся за мавкою з верби. Вона втекла, сказавши: "Чорти надто гучні!" А я й досі співаю про те вночі!
Елайна кліпнула, а потім впізнала його — очі розширилися, і посмішка пробилася крізь сум. Свято сонцестояння: вогні, танці, а Вландер, хитаючись, бігав за мавкою, співаючи безглузді пісні, доки всі не реготали до сліз. 
"—От диво, — подумала вона, — ти й тут, як той вітер у полі!"
Темпсі глянув на неї, і в очах його потепліло. Елайна всміхнулася у відповідь, і напруга спала, як роса під сонцем.
— Це Вландер, — сказав Темпсі сухо, але вже м'якше. — Я витягнув його з халепи.
— Ой, мій рятівник, герой! — кивнув чорт, клацнув пальцями, і в повітрі спалахнула іскорка, як феєрверк на свято. — Коли я, нащадок підземних царів, влип у біду...
— Дерево тебе впіймало, — уточнив Темпсі, і в голосі бриніла усмішка.
— Художньо кажучи, так, — не зніяковів Вландер, зітхнувши. — Але яке дерево! Без серця, без душі. Певно, відчуло мою красу й заздрило.
— Чого ж воно тебе впіймало? — пробурмотів Горицвіт, не сміючись, а тільки хмурячись сильніше — погляд його на Темпсі став гострішим, недовіра жевріла, як вугілля в печі.
— З ревнощів, звісно! — урочисто відповів Вландер, змахнувши рукою. — Не витримало моєї чарівності. Хто б устояв?
Елайна всміхнулася по-справжньому — тепла, як сонячний промінь,  і глянула на Темпсі з вдячністю і одночасно з недовірою. Мати попереджала її про його підступність, але ж чи міг він дійсно бути таким?
 А Горицвіт відступив, стояв осторонь, руки схрестив на грудях, і в очах його ворушилося щось темне; недовіра до вогняного хлопця не зникла, тільки посилилася, як тінь від хмари.

Туман розвіявся остаточно, відкриваючи вузьку стежку, що тяглася поміж похмурих дерев. Повітря стояло важке, насичене вогкістю й спогадами. Вландер зупинився, провів рукою по моху, ніби впізнаючи старого знайомого.

— Я знаю цей шлях, — сказав він тихо. — Колись ми з родиною жили недалеко звідси. Гарні були місця… доки не з’явилося лихо без імені. Воно спалило все — і дім, і рід, і пам’ять. Ми ледве встигли втекти.

Елайна поглянула на нього з подивом. У його голосі бриніла не звична насмішкувата грайливість, а тінь справжнього болю.

— Отже, ти пропонуєш провести нас через ці землі? — насторожено запитав Горицвіт. — Звідки така доброта?

— Може, просто не люблю дивитися, як гарні люди блукають у темряві, — зітхнув Вландер. — А може, хочу довести, що не всі чорти однакові.

— Немає “не однакових”, — різко відрубав Горицвіт. — Ви всі однакові — з усмішкою ведете просто в пастку. Може, й цей твій “вогняний пан” у змові з тобою?

Темпсі звів погляд, холодний, як і полиск клинка.
— Обережніше з язиком.

— А ти змусь, щоб я мовчав, — кинув Горицвіт.

Між ними знову спалахнула іскра — гостра, небезпечна. Елайна відчула, як напруга стискає повітря.

— Досить! — її голос, хоч і м’який, пролунав владно. — Якщо Вландер знає шлях, він нас проведе.

Горицвіт хотів щось заперечити, але вона вже рушила вперед, і сонячний промінь ковзнув по її волоссю, мов знак схвалення згори. Вландер ледь усміхнувся, зробив легкий уклін і рушив за нею. Темпсі й Горицвіт мовчки обмінялися поглядами, повними недовіри.

Шлях був вирішений, але кожен із них ішов своїми думками — хто з вірою, хто з підозрою, хто з тінню ревнощів у серці.

Дорога ставала все гіршою. Повітря — густішим, немов хтось розчинив у ньому дим чи гіркоту. Туман повз поміж дерев, обвиваючи крони, ліз у легені, у думки. Здавалося, він шепоче — тихо, але настирливо.

Темпсі йшов попереду, дивився під ноги, проте відчував погляд Горицвіта на собі — гострий, як стріла. Нарешті не витримав.

— Якщо маєш щось сказати — кажи, — буркнув він.

— Скажу, — холодно відповів Горицвіт. — Я не знаю, хто ти насправді. Навіть  ліс тьмяніє там, де ти ступаєш. І туман цей — від тебе.

— Ти звинувачуєш мене у всьому, чого не розумієш, — спокій Темпсі був натягнутий, як струна. — Бережи слова.

— А ти бережи свою брехню, чаклуне, — зірвався Горицвіт. — Може, показати твоє справжнє обличчя, га?

Темпсі різко обернувся, і в його очах на мить спалахнуло полум’я — справжнє, живе, дике. Вландер ззаду притих, мов глядач, що не хоче пропустити кульмінацію вистави.

— Обережніше, шляхетний пане, — прошепотів він. — Бо вогонь і вітер не сваряться — вони знищують одне одного.

— Мовчи, — кинув Горицвіт, і рука його вже потяглась до меча.

Елайна кинулась між ними, і туман, ніби відчувши її гнів, трохи відступив.
— Зупиніться! — її голос розітнув повітря. — Ви не бачите, що це місце нас отруює?

Обидва застигли. Її очі світилися так, що навіть Вландер опустив погляд.

— Ми не вороги, — сказала вона тихіше. — Якщо не триматимемось разом — усіх нас поглине ця трясовина.

Горицвіт і Темпсі відвернулися один від одного, кожен із власною гіркотою. Вландер хитро зиркнув на них, та нічого не сказав.

А над болотом знову згустився туман — мов сама земля раділа, що посіяла ще трохи недовіри.