Глава 20 Квітка Марева

 Горицвіт дивився на неї, не кліпаючи, і в голові його калатало єдине слово — чари, — наче дзвін у порожній склеп, що лунає все гучніше, відбиваючись від стінок черепа. Воно пульсувало в скронях, гаряче й липке, ніби кров, що капає з невидимої рани, і з кожним ударом туман навколо густішав, обвиваючи постать старої, наче вона була не людиною, а частиною самого лісу — його отруйним подихом, що шепоче спокуси в вуха мандрівникам.
Він пригадав Елайну. Те як вона стояла поруч з Темпсі під тим проклятим сонцем, волосся її розтріпане вітром, а очі... Очі горіли тим дивним сяйвом, теплим, манливим, ніби віддзеркалювали полум'я його вогню. 
Вона дивилася на нього —  на того вогняного чаклуна, — з посмішкою, що розквітала повільно, як квітка вночі, і в тому погляді не було сумніву, тільки зачарування, що тягне, як трясовина. Як слухала його голос такий низький, гіпнотичний, що обпікав слова, наче іскри,  і тіло її ніби розслаблялося, плечі опускалися, а губи злегка розтулялися, ніби в подиху, повному таємниць.

Горицвіт стояв осторонь, серце стискалося в кулак, і він відчував, як щось рветься всередині. Не просто ревнощі, а глибша рана, ніби коріння, що пронизує живе м'ясо.
"Так," — подумав він, і думка ця вирвалася, як зітхання з глибин, — " це не кохання. Це зле заклинання, пастка, сплетена з полум'я й брехні. Вогонь його торкнувся — один дотик, один шепіт, і серце її запалало для нього, не для мене. Воно горить тепер чужим сяйвом, і я чую, як воно тріщить, ніби суха гілка в багатті, готове згоріти дотла. Але чи зможу я загасити це? Чи варто... чи не стане це новим полум'ям, що спалить усе, включаючи мене самого?"
Стара скривила посмішку . Повільну, криву, ніби її губи були не м'якими, а потрісканою корою, що розходиться в тріщину. Посмішка ця не досягла очей, а навпаки, зробила їх ще темнішими, ще глибшими, ніби в них хлюпнулася чорна вода трясовини, готова ковтнути. Вона ніби вгадала думки його - не просто прочитала, а витягла з голови, наче коріння з землі, і в повітрі повисла тиша, важка, наче перед грозою, де кожен вдих віддає гіркотою.

 Стара мовчала якусь мить, довгу, напруженно, ніби час сам завмер у цій сірій імлі, дозволяючи туману повзти повільніше, обвиваючи її постать пасмами, що чіплялися за лахміття, наче голодні пальці. Вона хитала головою —  повільно, зрідка, ніби обмірковувала не просто слова, а щось глибше: нитки долі, що плетуться в темряві, або таємниці, які ліс ховає в корінні, готові прорости й задушити. Очі її каламутніли ще більше, ніби в них осіла пилюка забутих спогадів, але в глибині мерехтіло щось хиже.
Потім вона оперлася на свій кривий ціпок. Зітхнула — важко, хрипко, наче вітер, що виє крізь тріщини в стовбурі, і витягла з-за пазухи щось маленьке, прихилене, що тьмяно світануло в її пальцях: блиск цей не був теплим, а холодним, як відблиск леза в сутінках, що обіцяє порятунок, та ріже глибоко.
 То була квітка. Але не звичайна. Не та, що цвіте під сонцем і пахне медом, а щось потойбічне, народжене в закутках, де реальність трещить по швах. Пелюстки її мали колір попелу, сірого, вицвітлого, ніби зола від вогнища, де палали мрії, з вогнистими прожилками, що спалахували нишком, наче жарини в ночі, готові розгорнутися в полум'я, якщо торкнутися. Серцевина світилася ледь помітним холодним сяйвом - блідим, примарним, схожим на місячне світло, що відбивається в калюжі стоячої води, де ховаються тіні потопельників. Від неї тягнуло легким ароматом - вологи, що проникає в кістки, й чогось забутого, давнього: як від старого кореня, викопаного з глибини землі, де земля ще пам'ятає смак крові й зради, і той запах липне до шкіри, шепочучи: "Візьми... і втрать себе".
 —Ось, — промовила стара, простягаючи квітку Горицвіту, і рука її тремтіла зрідка.Не від слабкості, а від тієї сили, що пульсувала в жилках, ніби сама квітка жила своїм життям, вабила поглядом. Пальці її, зморшкуваті, вкриті землею й мохом, стискалися навколо стебла, ніби не відпускали повністю, ніби дарували лише на мить, з гачком, що вп'явся в долоню. — Це цвіт марева. Росте він тільки там, де світ торкається Твані. На межі, де реальне кровоточить у невідоме, а Твань, та клята трясовина сердець, ковтає душі й віддає назад ілюзії. Візьми його... але пам'ятай: торкнися, і відчуєш, як він шепоче твої таємниці.
Хлопець не зводив очей з дивного дару - дивився, зачарований і наляканий водночас, ніби перед ним не квітка, а дзеркало, що відображає не обличчя, а прірву всередині: ревнощі, що жевріють, як ті прожилки, і спокуса, що манить холодним сяйвом. Руки його повільно простягнулися, пальці торкнулися пелюсток, і мороз пробіг по шкірі, змішаний з дивним теплом, ніби квітка випила частинку його тепла, щоб запалати своє. 

 "Це порятунок, —  подумав він, —  чи нова пастка? Одне слово старої, і я зможу розірвати чари... але що, якщо цей цвіт сам є чарами, отрутою, що розлється в крові?"
— І що мені з ним робити?  — прошепотів Горицвіт, голос його тремтів, ніби листок на вітрі, а очі не відривалися від сяйва, де мерехтіли тіні, чи то примари минулого, чи обіцянки майбутнього, сповненого помсти.
— У долині є потічок, —  прошипіла вона, і шипіння це розлилося в тумані, наче зміїний язик, що лиже вухо, — він витікає просто з Твані, з її чорних глибин, де вода не чиста, а густа, наче кров, просякнута болем забутих душ. Вмочи туди квітку марева, хай краплі блищать, як сльози, і бризни на лице того рудого чаклуна. Коли вода торкнеться його шкіри тоді побачиш, яке істинне обличчя ховає він під личиною вродливого хлопця: не полум'я кохання, а гній, що сочить з ран, не силу, а трусість, що ховається в очах. Тоді й побачимо, чи любитиме його царівна, коли побачить, хто він є насправді — не героєм, а тінню, що краде серця, як вовк краде ягнята в ночі. Але обережно, хлопче: правда ріже глибоко... і іноді ріже того, хто тримає лезо.
Горицвіт міцно стис квітку в долоні, відчувши, як від неї йде ледь помітне тепло —  не лагідне, а пекуче, ніби вени заповнилися розпеченим металом, що тече повільно, обпікаючи зсередини. Воно пульсувало в такт серцю, шепочучи: