Глава 19 Травниця

Горицвіт ішов уперед, повільно, ніби кожен крок відважувався на невидимих терезах, поки за спиною нарешті зникло те кляте болото — його волога темрява, що чіплялася за п'яти, наче голодні пальці. Перед ним розстелявся ліс, сірий і безжиттєвий, мов вицвіле полотно, забуте в пилюці старовинної скрині. Дерева тут стояли нерухомо, їхні стовбури вкриті товстим шаром сірого моху, що повз по корі, наче живий, але отруйний наліт. Повітря було важким, просякнутим запахом гнилі й сирості — тим самим, що проникає в легені й осідає на душі, наче сажа від далекого вогнища. Туман звисав пасмами, низькими й хитрими, ховаючи коріння під ногами, а кожен крок Горицвіта лунав глухо, відбиваючись у порожнечі, ніби ліс сам шепотів: "Ти тут чужий... і не повернешся".
Він кликав Елайну, голос його розривав тишу — спочатку голосно, з надією, що відлунює крізь гілки, а потім тихіше, надривніше, бо відповіддю був лише вітер. Сухий, колючий, з присмаком попелу, наче дихав з попелища давно згаслого вогню. Вітер цей не гудів, а шкрябав по шкірі, ніби пальцями з тріскучими суглобами, і в його подиху ховалася якась дивна обіцянка — не свободи, а пастки, що затягується непомітно.
Раптом з-за покрученого куща, що стирчав із землі, наче зламаний хребет якоїсь давньої звірі, випросталася постать. Стара баба в сірому лахмітті, що злилося з туманом, ніби вона виросла з нього сама. В руках у неї тремтів вузлик трав — сухих, скручених стебел, що пахли гіркотою й чимось отруйним, наче зілля, варене над вогнем з людських кісток. Волосся її було не просто сивим — воно скидалося на сухий мох, що обвисав пасмами з голови, чіпляючись за плечі, і шелестіло при кожному русі, ніби шепотіло забуті прокляття. Очі — каламутні, наче вода в стоячому ставі, де тоне все живе, але в їхній глибині блищали живі іскри: насторожені, хижі, ніби в вовчиці, що вичікує здобич у сутінках.
Вона щось шепотіла, перебираючи стебла пальцями — довгими, зірчастими від бруду й трави, — і слова її губилися в тумані, наче дим від тліючого вогню. Не підводячи погляду, вона сказала, і голос її був хрипким, як скрип гілок у бурю:
— Не ходи туди, хлопче. Там земля п'є кров. Не просто воду чи сік — кров, гарячу, з серця. Вона ковтає її повільно, смакуючи, і віддає назад тільки тіні.
Горицвіт зупинився, ноги його ніби прикипіли до вологого ґрунту. Він дивився на неї з недовірою, серце калатало в грудях, ніби хотіло вирватися й утекти кудись углиб лісу. Повітря навколо густішало, туман клубочився повільніше, ніби прислухався до слів старої, і в цій тиші чулося щось інше — далекий шурхіт, наче листя шепотіло секрети, яких не варто знати.
— Ти хто така, стара? — суворо кинув він, намагаючись надати голосу твердості, але слова вийшли тихими, ніби й вони боялися розбурхати ліс.
— Та хто ж... — прокряхтіла вона, і в цьому "хто ж" пролунала нотка стародавньої іронії, наче вона сміялася над самим питанням. — Травниця. Ще з тих часів, як ліс був молодим — зеленим, повним шепотів птахів і сміху вітру. Тепер він гниє зсередини, коріння його трухле, а я збираю те, що лишилось живим. Збираю, бо інакше... все зникне. Навіть спогади.
Вона підвела голову, повільно, ніби даючи час туману розступитися, і Горицвіт відчув, як мороз пробіг по спині — холодний, липкий, наче павутиння, що чіпляється за шкіру. Обличчя її було зморшкуватим, як стара кора, з борознами, що скидалися на тріщини від блискавки, але очі... Очі були не старечими: чорні, бездонні, як трясовина, що ховає під собою не дно, а безкінечну прірву. В них мерехтіло щось древнє — не людське, а дике, що дивиться крізь тебе, ніби вже знає твої таємниці й готується використати їх проти тебе.
— Шукаєш когось? — прошипіла вона, і шипіння це нагадувало звук змії, що ковзає по мокрому листю. — А може, то тебе шукають? Тіні в тумані... вони завжди голодні до мандрівників.
— Я... — почав Горицвіт, голос його зірвався, ніби корінь під ногами раптом став слизьким. — Загубив своїх супутників. В болоті... у тумані...
Стара повільно випросталася, опираючись на палицю — висохлий корінь, вигнутий, як кігтістая лапа, з вузлами, що скидалися на суглоби давно забутих звірів. Рух її був неквапливим, але в ньому ховалася сила — не людська, а та, що росте з землі, повзе корінням і душить повільно, без поспіху. Туман навколо завихрився, ніби від її подиху, і в ньому на мить промайнули тіні — довгі, витягнуті, наче пальці, що тягнуться до горла.
— Ой, хлопче, — прошелестіла вона, і шелест цей пролунав, як опале листя під ногами в осінню ніч, повну примар. — Загубив ти не лише друзів своїх... Загубив і кохання. Воно десь там, у глибині, де вогонь лиже кору дерев і шепоче брехню серцям.
Горицвіт різко підняв очі, і в грудях стиснулося — не від слів, а від того, як вони вдарили в саме серце, ніби стара вже тримала в руках його нитки долі. Ліс навколо ніби стиснувся, гілки нахилилися нижче, а запах гнилі посилився, змішуючись з чимось солодкуватим, отруйним — запахом зради.
— Звідки ти знаєш про це? — прошепотів він, і голос його тремтів, ніби листок на вітрі.
Стара посміхнулася — повільно, криво, і в темряві блиснули зуби: кілька темних, гнилих обрубків, наче коріння, що проросло в яснах. Посмішка ця не зігріла, а навпаки — розлила холод по венах, ніби отрута, що крапає непомітно.
— Звідки, кажеш? — переспівала вона, і в голосі пролунала насмішка, гостра, як шип. — Я ж бачу нитки, що тягнуться від серця твого... Одна червона, гаряча, аж тремтить — то любов твоя, Елайна, правда ж? Але тепер її обплів вогонь. Вогонь той лисий, жадібний, що палить усе на своєму шляху. Він тягне її до себе, хлопче, і нитка твоя рветься... повільно, крапля за краплею.
Він зробив крок назад, ноги заплуталися в корінні, що раптом здалося живим — чіпким, наче хотіло утримати. Туман заклубочився густіше, ховаючи обличчя старої в напівтіні, але очі її горіли, ніби вуглинки в ночі.
— Ти не проста, стара, — вигукнув Горицвіт, намагаючись відступити ще, але повітря стиснуло груди. — Хто ти така? Чому ти тут... одна?
— Ти ж сам здогадуєшся, — захрипіла вона, ступаючи ближче, і з кожним кроком її палиця стукала по землі — глухо, ритмічно, наче серцебиття самого лісу. Голос став глибшим, наче виринув з глибин землі, і навколо завихрився туман — холодний, липкий, з краплями, що сипалися, як отруйний дощ. — Люди сюди не ходять, бо в цих місцях їх нема. Тільки ті, хто пам'ятає, як ліс ще дихав — повним грудьми, з кров'ю в жилах. А тепер... тепер він кличе таких, як ти. Щоб забрати те, що горить усередині.
Вона нахилилася ближче, так близько, що Горицвіт відчув її подих — гнилий, з присмаком землі й трави, що в'яне в могилі. Очі спалахнули темним світлом — не теплим, а холодним, як блиск зміїних лусок у сутінках, і в ньому ховалася обіцянка: допомога, та з гачком, що впивається в душу.
— Я можу допомогти тобі, хлопче, — прошепотіла вона, і слова ці обвилися навколо, наче плющ, що душить повільно. — Можу повернути те, що він забрав. Твоя царівна, так? Гарна, мов перша квітка весни — ніжна, з росою на пелюстках. Але тепер на ній чари того вогняного, того Темпсі, що прагне володіти лісом і її серцем. Він шепоче їй про силу, про полум'я... а ти? Ти стоїш осторонь, і нитка рветься.
— Темпсі... — прошепотів Горицвіт, і ім'я це вирвалося з вуст, наче прокляття, а обличчя скривилося від люті — гострої, пекучої, що змусила руки стиснутися в кулаки. Ліс відповів — далеким гарчанням у кронах, ніби прокинувся від сну, і туман заклубочився, ховаючи шлях назад.
— Так, — протягнула стара, і в голосі її бриніла насолода, наче вона смакувала його болем. — Ти сам відчував, як вона дивиться на нього — не так, як на тебе. Очі її тепліють, щоки червоніють, а серце... серце б'ється в такт його вогню. Але я можу змінити це. Одним зіллям, одним шепотом, і нитка повернеться до тебе. Тільки скажи... і ліс почує.