Глава 18 Вландер

Вони рушили далі, обережно ступаючи між вологими купинами. Туман повз, наче жива істота - холодними пасмами обвивав ноги, чіплявся за поли, заливав світ білою імлою. Навіть дерева здавалися втомленими - їхні гілки, обвішані лишайником, звисали, мов старечі руки.

Елайна час від часу зиркала на Темпсі. Її мучила провина - вона пам'ятала, як у ній промайнув сумнів, коли Горицвіт кинув свій злий погляд на рудого. Тепер їй було соромно. Вона тихо прошепотіла:
— Дякую, що зупинив мене...

Темпсі лише кивнув, не зводячи очей із туману, що стелився попереду. Його рухи були напружені, як у звіра, що відчуває небезпеку.

 —Та що там дякувати, - буркнув Горицвіт, сердито відмахнувшись. - Усе б добре, якби не твій друг з його підозрами. У кожній тіні бачить зло.

Його слова розчинилися в густому тумані, і той ніби ковтнув їх, не відлунюючи. Ліс дедалі темнів, мовби сонце забуло дорогу до цих місць. Мох під ногами став слизьким, а повітря - важким і вогким, з присмаком гнилизни.

Часом із туману виринали темні плями - то були коріння, вирване з землі, схоже на мертві пальці, що тягнуться до подорожніх. Десь у болоті булькнуло, і від того звуку у Елaйни по спині пробіг холодок.

Темпсі зупинився.
- Тримайтеся ближче, - сказав він глухо. - Тут щось не так. Земля дихає... гукає...

Горицвіт пирхнув, але все ж підійшов ближче. Навіть він відчув, що ліс став іншим. Тиша в ньому вже не спочивала, а причаїлася.

Здавалося, що кожен подих, кожен шурхіт спостерігають за ними. Туман то розступався, то знову змикався, немов хтось водив ними в колі.

І тоді десь упереді пролунав тихий дзвін не схожий на людський, а радше як коли в болоті дзвенить вода, зачеплена невидимою рукою.

Темпсі напружився.
- Це не вітер, - прошепотів він. - Нас хтось кличе.

А ліс ніби дихнув їм у спину холодом.

Темпсі йшов попереду, розсуваючи туман руками, наче важку тканину. Кожен його крок лунав глухо, ніби земля втратила звук. За спиною мали бути Елайна й Горицвіт - він чув їх щойно, ще мить тому, коли вони говорили пошепки... а тепер - нічого.

Він обернувся. Біло. Порожньо. Ні тіні, ні голосу.

- Елайно? - гукнув він, і його голос розчинився, мов крапля у воді.
Відповіддю було лише далеке, глухе бульк... - десь у глибині болота щось спливло й знову зникло.

Темпсі напружив слух. Навіть вітер тут не ходив - лише в'язка тиша, важка, як сон. Він зробив кілька кроків назад, сподіваючись побачити хоч силуети своїх супутників, та з кожним рухом здавалось, що світ навколо змінюється - дерева стояли вже інакше, вужче, гущіше.

- Елайно! Горицвіте! - знову покликав він, і враз туман здригнувся, наче хтось у ньому дихнув.

В ту ж мить прорізався крик - пронизливий, відчайдушний.
- Допоможіть!

Голос належав жінці. Елайні?

Темпсі кинувся в той бік, звідки долинуло. Туман розступався перед ним неохоче, стелився клубами, чіплявся за плащ, мов живий. Серце калатало - кожен подих різав легені вогкістю.

- Тримайся, я йду! - вигукнув він, продираючись крізь очерет.

Крик повторився - тепер слабший, задушений, наче з глибини землі. 

Він упав на коліна, відкидаючи туман руками, та побачив тільки темну тріщину в болоті, з якої виривався легкий димок. Здавалося, земля дихає болем.

Темпсі простягнув руку до тієї безодні, і туман одразу скрутився навколо його зап'ястка, стискаючи, як ланцюг.

- Відпусти, - прошепотів він крізь зуби, і його очі спалахнули мідним вогнем. - Я не людина, щоб мене тримати.

Туман на мить відступив, і крізь клуби він побачив щось блиснуло - срібна стрічка на волоссі Елайни, потім темрява.

- Елайно! - його крик розпанахав тишу, та відповіді не було.

Лише шепіт, схожий на сміх, поплив над болотом:
- Не всі, хто кличе, хочуть, щоб їх знайшли...

Темпсі обережно ступав між деревами, коли раптом знову почув - крик, цього разу ближчий, розпачливий і, що найдивніше, обурений.

- Рятуйте, невдячні ви створіння! Хто ж так ставиться до шляхетної особи!

Темпсі відхилив гілку й завмер: просто перед ним товстенький чорт із блискучими, наче полірованими, ріжками безславно застряг ногою в розщепленому стовбурі. Дерево стискало його ногу, наче намагалося проковтнути, а він безпорадно махав короткими руками, лупцюючи кору.

- Ну й картина... - пробурмотів Темпсі, ледве стримуючи усмішку.

- О, нарешті! - вигукнув чорт, побачивши його. - Ви, добродію, не просто вчасно, ви благословення небес! Допоможіть же визволити мене з цієї зеленопихатої пащі!

Темпсі підійшов, приклав руку до стовбура і дерево, відчувши його силу, здригнулося і повільно розімкнуло кору. Чорт із зойком випав на землю, потім поспіхом підвівся, відтрусився і, поправивши вишукану камізельку, театрально поклонився.

- Вландер! - урочисто проказав він, клацаючи каблуками. - Вландер, син Владика, онука самого Вельзевуся - на службі краси, розуму і, звісно ж, власної чарівності. Ви врятували дорогоцінне життя, і, клянусь ріжками, я ваш боржник!

Темпсі підняв брову.
- Цікаво, що ти робив у цьому лісі, пане Вландере?

- Ах, дрібничка, - змахнув рукою чорт. - Звичайна прогулянка. Душа шляхетна вимагає краси, навіть серед боліт. Хоч, зізнаюсь, ліс цей, гм, має погані манери - лапається без дозволу!

Темпсі лише мовчки спостерігав, як Вландер обтрушує пилюку зі своїх штанів кольору стиглої сливи й розправляє мереживний комір. Той, здавалося, зовсім не зважав на насторожений погляд юнака - лише поправив ріжки, щоб блищали рівніше.

- Шляхетний пане, дозвольте поцікавитися, що ж занесло такого поважного мандрівника в ці нетрі? - мелодійно промовив він, із надмірною чемністю клацаючи язиком.
- Шукаю друзів, - коротко відповів Темпсі. - Вони зникли.

- О, зникли? - Вландер театрально розширив очі. - Тоді вам, мій добродію, ой як не пощастило. Ці місця давно вже не приймають гостей. Ліс спить неспокійним сном... або, - він знизив голос, - узагалі не спить.