Глава 17 Чарівна яблунька

Сірий туман, що обвивав дерева, здавався живим - він ковзав між гіллям, торкався ніг, стискав горло вологими пальцями. Дорога вела все далі, і ліс поволі густішав. Сосни, наче старі сторожі, стояли непорушно, вкриті мохом і тінню. Від кожного кроку земля тихо зітхала, випускаючи з-під себе запах гнилі та старої води. Болото, що розляглося між пагорбами, здавалося бездонним - чорне, мов смола, воно хлюпало десь поруч, стиха булькало, наче хтось там дихав.

Горицвіт ішов попереду, насторожено вдивляючись уперед. Темпсі - позаду, мовчазний, зосереджений, очі його ніби ловили кожен рух у тумані. Елайна - посередині, сповнена якогось дивного спокою, який межував зі страхом. Її серце билося швидше, бо цей ліс дихав чимось старим і лихим.

Довго вони йшли між мертвих дерев, поки, немов крізь полотно темряви, не вийшли на невеличку галявину. Тут туман розступився, і просто посеред болотистого кола росла яблуня. Вона була така рясна, що здавалась живою істотою, втомленою від власного плодоношення. Важкі червоні яблука звисали до землі, деякі вже потріскались, стікаючи липким соком, що збирав мух. Гілки гнулися, потріскували, наче стогнали від перевтоми.

Навколо не було жодного звуку - тільки м'яке дзижчання комах і тихе хлюпання води під ногами. Повітря пахло і гниллю, і медом водночас. Це місце мало вигляд пастки, створеної для тих, хто ще не втратив спокуси.

Темпсі зупинився, дивлячись на дерево.
- Дивне місце, - тихо промовив він.
- Дуже дивне, - відповів Горицвіт, і його рука мимоволі потяглася до меча.
А Елайна, не знаючи чому, не могла відвести погляду від яблук. Їй здавалося, що вони пульсують у такт її серцю.

Вітер, що досі лежав мертвим, раптом ворухнувся. Легкий подих пробіг між гіллям, і яблуня, вся в золотаво-червоному блиску плодів, тихо зітхнула. Той зітх був схожий на стогін, такий старий і втомлений, що в Елайни защеміло серце.

- Ой, люди добрі... - прошелестіло щось між листям, і всі троє завмерли.
Гілки здригнулися, ніби під подувом руки, а з глибини стовбура почувся тихий, жалібний голос:
- Струсіть із мене яблука, не можу вже тягти... зламлюсь, упаду, згину...

Елайна зробила крок уперед.
- Воно живе, - прошепотіла вона. - Воно страждає.
У її голосі звучало співчуття, як у того, хто все життя розмовляв із лісом і чув його біль.

- Стій, - різко мовив Темпсі, торкнувшись її руки. - Щось не так. Подивися навколо - яблуня в травні? Це ж неможливо.
Він звів погляд до неба, де ще блукав ранковий туман, і в його очах блиснула настороженість.
- Цей запах - солодкий, але гнилий. Тут є чари.

Горицвіт хмикнув, обертаючись до нього.
- Ти бачиш зло навіть у квітці, - кинув він із гіркою насмішкою. - Усе тобі примара, усе підступ. А це лише дерево, нещасне, старе дерево, що просить допомоги.

Його голос звучав глухо, проте в ньому тремтіла не лише злість - там, глибоко, ховалася образа. Він дивився на Темпсі, мовби на того, хто став між ним і нею.

Елайна стояла між ними, мов розтривожений промінь у тумані.
Дерево зітхнуло ще раз - довше, жалібніше, і важкі яблука затремтіли на гілках, торкаючись землі, немов хотіли впасти, та не могли.
Її серце здригнулось.

- Вона просить допомоги, - повторила Елайна тихо. - Я відчуваю... біль.

Темпсі не відповів. Його погляд ковзнув по стовбуру, де в тріщинах, між мохом, наче ворушилася темна смола, або щось, що нагадувало очі.

Горицвіт знизав плечима, кинув короткий погляд на Темпсі, і рушив уперед. Трава під його ногами шепотіла, а в повітрі завис солодкий, п'янкий запах стиглих плодів.

Він підійшов до яблуні й торкнувся шорсткої кори. Дерево здригнулося, наче від подиху.
- Ну що, стареньке, допомогти тобі? - тихо мовив він і, вхопившись за нижню гілку, рвучко струснув.

Яблука посипалися додолу - важкі, наливні, соком аж блищать. Один плід розтріскався об камінь, і червона рідина розтіклася по землі, схожа радше на кров, ніж на сік.

Темпсі стояв осторонь, напружений, мов струна. Його очі не зводилися з дерева. Він уже бачив, як гілки ворушаться, немов змії, як коріння під землею здригається, готове підповзти ближче.
Рука мимоволі лягла на руків'я кинджала.

Та нічого не сталося.
Тиша впала така глибока, що навіть вітер, здавалося, боявся поворухнути листком.

Горицвіт випрямився, струснув волосся з обличчя й озирнувся до них.
- От бачиш, - у його голосі дзвенів виклик, - ніякого зла. Лише дерево, що вдячне за поміч.

Темпсі не відповів. Його погляд ковзнув по землі, де лежали розчавлені яблука - соковиті, яскраві, але з кожним подихом здавалось, що вони темніють, в'януть, наче старіють просто на очах.

Елайна стояла між ними, стискаючи пальці. Ще мить тому їй здавалося, що розуміє Темпсі без слів, що його тривога - не страх, а інтуїція, природне чуття лісового створіння. 
Але тепер щось змінилося.

Його обережність, його насторожений погляд - усе це виглядало інакше.
Наче він щось приховував.

Її серце похололо. Вперше в душу закралося сумнівне зерно.
Вона дивилася на рудого, і в його обличчі, освітленому м'яким сяйвом, їй привидівся відблиск того, про кого попереджали трясовиці.

- Скуштуйте яблучок, - проспівало дерево солодким, липким голосом, і гілки, немов руки, схилилися до мандрівників, пропонуючи плоди.

Горицвіт з усмішкою підняв одне з трави.

Темпсі не відповів. Його погляд був прикований до яблуні: гілки ворушилися надто жваво, немов не вітер їх колихав, а власна воля. Листя тихо шелестіло, і в тому шелесті він чув не подих природи, а чийсь задоволений сміх.

Елайна взяла яблуко, легке й холодне, наче з каменю. Вона вагалася лише мить - і вже підносила його до вуст, коли з-за кущів, як блискавка, вискочив дідок.

- Не смійте! - вигукнув він. - Геть! Не їжте цього!

Його вигляд був такий дивний, що всі застигли. Маленький, у моховій шапці, борода, схожа на лісовий лишайник, очі блищали гнівом. Він був схожий на старого гриба, який ожив від обурення.