Глава 16 Трясовиці

Вона ступала все глибше в туман, що лягав, мов старе покривало, на траву і кущі. Повітря ставало в’язким, важким, а десь під ногами вже чулися тихі чавкітливі звуки — болото було близько. Елайна пригадала слова дідька, але не спинилась. Її серце билося частіше, проте тягнуло вперед — до річки, до вогкої землі, де, можливо, цвітуть ще осінні айстри чи папороть.

І саме там, на межі тверді та трясовини, з’явилися вони.

Спершу — туман закружляв, мов у танці, і з нього виткнулися три постаті — прозорі, немов зі скла, кожна з них ніби народжувалася з води. Волосся їх текло донизу, сплітаючись з очеретом, а очі світилися тьмяним болотяним світлом.

— А хто це тут забрів, — прошипіла перша, з білим, мов ропа, обличчям. — Людська дитина?
— Ні, — прошелестіла друга, — вона пахне листям і росою, не потом і страхом.
— То донька лісу, — заговорила третя, старша, голосом, що бринів, як холодна вода в криниці. — Але поруч із нею крокує той, кого світ не прийняв. Ні життя, ні смерть не мають над ним влади.

Елайна прикусила губу, але мовчала. Трясовиці ковзали навколо неї, не торкаючись — їхні руки проходили крізь повітря, ніби крізь серпанок.

— Ми чуємо його, — продовжила друга, схилившись ближче, її подих був сирий, болотяний. — Він несе з собою тінь, і ця тінь шепоче нам старими словами, якими проклинають богів.
— То ти його кохаєш, царівно? — холодно спитала перша. — Того, кого сам ліс остерігається назвати по імені?

Елайна не знала, що відповісти. Її пальці тремтіли, а серце билося так гучно, що здавалося — його чують навіть ці туманні створіння.

— Кохання, — хрипко засміялася старша трясавиця, — це те, чим ми колись були живі. А тепер воно нас годує. І якщо твоя любов — справжня, то скоро ми прийдемо по тебе, донько лісу. Бо всі, хто кохають тінь, стають частиною туману.

Їхній сміх відлунив, мов дзенькіт криги, і трясовиці поволі розтанули, зливаючись із мрякою. Лише болотні квіти хиталися, мов слухали ще чиюсь пісню, старішу за саму землю.

Вона ступала все глибше в туман, що лягав, мов старе покривало, на траву й кущі. Повітря ставало в’язким, важким, а десь під ногами вже чулися тихі чавкітливі звуки — болото було близько. Елайна пригадала слова дідька, але не спинилась. Її серце билося частіше, проте щось невидиме тягло вперед — до річки, до вогкої землі, де, можливо, ще цвітуть осінні айстри чи папороть.

І саме там, на межі тверді та трясовини, з’явилися вони.

Спершу туман закружляв, мов у танці, і з нього виткнулися три постаті. Вони народжувалися просто з вогкої мли — прозорі, немов виточені з крижаного скла, і водночас текучі, як вода. Волосся спадало донизу струмками очерету, переплітаючись з ряскою, з болотяним мохом, а на пальцях звисали водяні нитки.

Перша була худорлява, біла, як ропа. Обличчя її здавалося висушеним, мов листя під сонцем, а очі — без зіниць, з жовтавим відблиском болотяних вогників. Коли вона говорила, то з рота виривався легкий дух гнилої води.
— А хто це тут забрів, — прошипіла вона, — людська дитина?..

Друга, навпаки, була зелена, свіжа, немов сама глибінь трясовини. Її волосся текло, блищало слизом і ряскою, а голос був м’який, як подих очерету на вітрі.
— Ні, — прошелестіла вона, обвиваючись навколо Елайни, — вона пахне листям і росою, не потом і страхом…

А третя — старша, уся в сіро-блакитних тінях, з обличчям, де в очах світилася давнина. У її погляді було щось наче з-поза меж життя. Її волосся струмувало, мов вода в криниці, холодне, темне, з білими прожилками піни. Вона заговорила повільно, відлунюючи в самих глибинах болота:
— То донька лісу… Але поруч із нею крокує той, кого світ не прийняв. Ні життя, ні смерть не мають над ним влади.

Елайна прикусила губу, але мовчала. Трясовиці кружляли навколо неї, не торкаючись — лише шелестіли, як мокра трава. Їхні руки простягалися до неї, проте ковзали крізь повітря, немов крізь туман.

— Ми чуємо його, — прошепотіла зелена, схилившись ближче. Її подих був сирий, болотяний, як нічна роса на мертвому листі. — Він несе з собою тінь… і ця тінь шепоче нам старими словами, якими проклинають богів…

— То ти його кохаєш, царівно? — холодно спитала перша, біла. — Того, кого сам ліс боїться назвати по імені?

Елайна мовчала. Вона стояла серед мряки, мов серед сну, і лише серце билося так гучно, що, здавалося, його чують навіть ці прозорі істоти.

— Кохання, — хрипко засміялася старша. Її сміх був, як тріск криги під ногами. — Це те, чим ми колись були живі. А тепер воно нас годує. І якщо твоя любов справжня — ми прийдемо по тебе, донько лісу. Бо всі, хто кохають тінь, стають частиною туману…

Вони засміялися всі разом — їхні голоси злилися у холодний передзвін, мов б’ється кришталь. І трясовиці поволі розтанули, зливаючись із мрякою. Лише очерет хитався, ніби ще слухав їхню давню, забуту пісню.

А Елайна стояла сама посеред трясовини, і їй здалося, що болото дихає в такт її серцю.

Коли вона повернулася, туман уже розвіювався. Сонце, ще бліде й кволе, проступало крізь мряку, розфарбовуючи її в жовтаво-золотаві відтінки. Болото парувало, і над очеретом тремтіли краплини роси, мов дрібні кришталеві вогники.

Горицвіт стояв, схрестивши руки на грудях. Його волосся, темно-каштанове, розтріпане, злиплося від вологи, а очі кидали холодні блискавки.
— Куди ж ти поділась, царівно? — голос його був глухий, напружений. — Ми тебе обшукувались. Ти хоч знаєш, що тут кожен крок може бути останнім?

Елайна зупинилася, опустивши очі. На її сукні ще тремтіли краплі туману, а зелене волосся сплуталося, в ньому заплуталась болотяна трава. Вона виглядала так, ніби щойно вийшла з іншого світу.
— Я… шукала квіти, — тихо мовила вона. — Хотіла трохи прикрасити себе.

Темпсі, що саме затягував ремінь на торбі, підвів на неї погляд. Його очі, світлі, мов осіннє небо, затрималися на ній довше, ніж слід.
— Не ходи сама, — промовив він спокійно, але в голосі чулося щось глибше, турботливе. — Це місце не любить тих, хто блукає без провідника.