Глава 15 Дідько

Ніч минала спокійно.
Принаймні, здавалося так.

У хащах, за кілька кроків від табору, шепотілося щось невидиме - то плач, то сміх, то чиєсь тихе гукання, що тяглося тоненькою ниткою між дерев. Та жоден із тих голосів не насмілився наблизитись. Трави Грицика, розкладені довкола вогнища, диміли тьмяно-зеленим димом і пахли гірко, трішки солодко. Нечисть знала цей запах, і відступала.

Темпсі сидів біля жару, спершись ліктями на коліна. Полум'я лизало сухі поліна, відкидаючи червоні відблиски на його обличчя. Очі, зазвичай спокійні, тепер здавалися втомленими, глибокими, як річкове дно. Він намагався згадати - що було до того, як він отямився біля ріки?
Темрява. Вода. І тиша, така глуха, що здавалося - він упав у безодню.
А потім... Елайна.

Її образ постав перед ним, ніби виринув із полум'я: зелена сукня, очі, в яких світилося лісове світло, і голос, що звучав наче шепіт джерела.
Він відчував, як щось тягне його до неї - не просто бажання, не звичайне почуття. Це було щось сильніше, давніше за нього самого. Наче сам ліс обрав його, щоб він став частиною його тайн.

І все ж, десь поруч, мов тінь на краю зору, стояв Горицвіт. Його погляд Темпсі відчував на собі навіть крізь полум'я.
Важкий. Пильний. Майже ворожий.
Рудий знав: він втрутився в чуже життя. Розірвав нитку, якої не мав торкатись. Та вже пізно.
Те, що з'єднало його з Елайною, не піддавалося поясненню чи волі. Це було наче вогонь, що виріс із іскри - і тепер не згоряє, а живе.

Вітер шурхотів у гіллі, немов хтось невидимий блукав навколо, намагаючись дістатися до них, але знов і знов відступав, зустрівшись із димом трав.
Темпсі підкинув гілку у вогонь. Іскри злетіли вгору - наче душі тих, хто не дочекався світанку.

Ніч дихала густим, холодним спокоєм. Вогонь час від часу тріскотів, наче сердився, що його залишили на варті серед темряви. За межами світла шелестіло - ніби хтось повільно йшов навколо, обнюхував простір, але не наважувався підійти ближче.

Темпсі не зводив очей із полум'я, а у відблисках бачив то тіні, то спалахи води, що обволікала його в останній пам'яті перед пробудженням. Знову й знову поставав той самий образ - темна глибінь і голос, який кликав його знизу. І коли він вже майже згадував, що там було, вітер приносив шепіт - короткий, майже людський.

Елайна зітхнула у сні, і це тихе дихання розсікло тривогу. Горицвіт відвів погляд, але його пальці мимоволі стиснулися, наче він стримував себе, щоб не кинутись і не вирвати її з рук суперника. Його краса, майже надприродна, в цю мить потьмарилась чимось дикішим - болем, ревнощами, відчаєм.

- Вона не твоя, - тихо мовив він, не дивлячись на Темпсі.
Голос зірвався, немов струна.

Темпсі не відповів. У вогні спалахнула іскра, і на мить йому здалося, що серед язиків полум'я промайнула жіноча постать - холодна, бліда, з очима, в яких віддзеркалювалась безодня. Він здригнувся. Холод торкнувся його губ, наче чийсь поцілунок, і зник.

Ліс знову затих, тільки трава навколо вогнища легенько колихалась, мов від подиху невидимого гостя. 
Вогонь стих, лиш жар мерехтів під попелом, мов останнє серце серед мертвого світу. І тоді з глибин лісу, з коріння й моху, почав стелитися туман - густий, жовтий, теплий на вигляд, але холодний на дотик. Він огортав дерева, каміння, навіть повітря, розчиняючи все довкола у млосному сні.

Темпсі сидів, не рухаючись, поки перші промені сонця ще не могли пробитися крізь цю пелену. Здавалося, сам світ забув, що має прокинутись. Горицвіт, злегка опустивши голову, мовчав - його очі тьмяно блищали, як мокрі камінці. Між ними стояла тиша, натягнута, як струна, що ось-ось порветься.

Елайна поворухнулась, повільно підняла повіки. Туман торкався її волосся, заплутувався у зелених пасмах. Вона посміхнулася - легко, ніби все навколо не було дивним і страшним.
- Як пройшла ніч? - спитала, злегка позіхаючи.

- Тихо, - водночас відповіли обидва.

Погляди їхні перетнулися над її головою. У цих поглядах було все - недовіра, мовчазна злість, втома. Але ще щось - страх перед тим, що обидва бачили чи відчували вночі, але не хотіли розмовляти по це.

Туман тим часом густішав, і навіть дерева зникали в ньому - лиш залишались постаті трьох людей біля згаслого вогнища, немов привиди, що не впевнені, чи це вже ранок, чи ще триває ніч.

Хлопці загасили вогнище й почали збиратися в дорогу. Елайна непомітно відступила вбік, до хащів, де туман ліг між дерев, мов стародавня вуаль. Їй хотілося бодай кілька хвилин побути самій, знайти якісь квіти, вплести їх у волосся.

Вона не хотіла виглядати змученою чи простою - вона не була простоволосою дівкою, що блукає манівцями. Вона була лісова царівна, донька самого лісу, і кожна квітка мала слухати її, кожна билина вклонятися, коли вона йде.

Туман обіймав її ніжно, як матір. Від кожного кроку здіймалася волога пара, пахло мохом, полином і землею після дощу. Вона нахилилася, помітивши дрібні білі квіти, схожі на зорі, і доторкнулася до них пальцями - тонкими, як у русалки.

- Гарні... - прошепотіла вона. - Ви підете зі мною, так?

Квіти тремтіли, немов від подиху, і Елайна усміхнулася. Її волосся, сплетене з відблисків ранкового світла, спадало на плечі, а між пасмами вже загорілися краплі роси, наче перлини.

Їй хотілося бути гарною - для нього. Хоча вона й не зізнавалася собі прямо, але кожен рух, кожен подих належав думці про рудого. Про того, хто прийшов з темряви й розбурхав у ній щось заборонене, гаряче й невідоме.

Десь неподалік у тумані щось ворухнулося. Гілка хруснула - тихо, але чітко. Елайна підняла голову, придивляючись, та побачила лише білу пелену, крізь яку проступали тіні дерев.

- Це ж просто вітер, - мовила сама до себе, намагаючись усміхнутися.

І все ж серце в грудях билося частіше.

Вона підняла з трави кілька квітів і, не озираючись, рушила глибше, до місця, де туман світився тепліше, ніби ховав щось.

Вона вже нахилилася, щоб зірвати ще одну квітку, коли щось холодне й шорстке вчепилося в поділ її сукні.
Елайна різко обернулася.