Глава 14 Облуда

Вогонь тріснув востаннє й повільно осів, наче втомився світити серед безкрайої пітьми. Горицвіт підвівся, зітхнув і подумав, що час принести ще ломаччя. Обережно, щоб не розбудити друзів, він ступив убік від острівка, перестрибнув вузький рівчак і рушив поміж гнилої очеретяної гущі.

Ліс був чорний і безмовний. Лише десь далеко хлюпала вода, а в повітрі тремтіло гниле болотяне світло. І раптом — він завмер. Попереду, між стовбурами, вирізнялася тонка постать. Вона світилася легким сяйвом, ніби сама була відлунням місяця.

— Елайно?.. — ледве чутно видихнув він, і серце його закалатало.

Дівчина стояла мовчки, у тій самій світлій одежі, що й увечері, волосся спадало хвилями на плечі. Вона підняла руку й приклала палець до вуст — тихо. А тоді простягнула долоню вперед і ледь кивнула, запрошуючи йти за нею.

Горицвіт розгубився. Він бачив, як вона засинала біля вогню. Це не могло бути правдою. Але серце вже не слухало розуму. Воно гуло, пульсуючи в грудях, штовхаючи його вперед. І він, мов зачарований, зробив крок. Потім ще.

Дівчина не озивалася, лише йшла вперед, ковзаючи легко й безшумно серед очерету. Її кроків не чути було у вогкій траві, не шелестіла й сукня— вона немов пливла темрявою. Горицвіт поспішав слідом, боїться відстати й водночас не може втримати погляд від її постаті.

І чим далі він ішов, тим глибшою ставала пітьма. Ліс щільнішав, коріння піднімалося назустріч, мов чорні пальці. Болото хлюпало під ногами, але він майже не помічав — перед ним була вона. Його кохана, його мрія. І хай розум шепотів, що то не може бути Елайна, серце слухняно тягло його за нею, в саму гущу нічного мороку.

Горицвіт зупинився, коли вона раптом обернулася й впритул підійшла. Її очі світилися у пітьмі, мов зорі над трясовиною. Він хотів заговорити, але вона торкнулася його вуст тонким пальцем.

— Мовчи, — прошепотіла так, що кров застигла в його жилах. — Слухай мене уважно. Я кохаю тебе, Горицвіте. Завжди кохала… і тільки тебе.

Він завмер, серце шалено гупало. Ці слова він мріяв почути все життя.

— Але той рудий… — її голос став глухим, тривожним. — Він не такий, як здається. Ти бачив, як легко він розправився з вовкулакою? Це не сила простої людини. Він ховає чари, про які ми навіть не здогадуємося.

Вона нахилилася ближче, обхопила його за плечі, пригорнула до себе. Тепло її тіла було справжнім, не примарним, і Горицвіт відчув, як слабшає під цим дотиком.

— Він небезпечний, — шепотіла вона в саме вухо. — Ти думаєш, чому він так легко піддався вогникам потерчат? Це було не випадково. Він хотів збити нас з дороги, заманити туди, де йому вигідно. І мені важко… важко чинити спротив його чара́м. Коли я не сплю — я під його владою. Лише уві сні можу вирватися й сказати тобі правду.

Горицвіт затремтів. Він вдивлявся в її обличчя — таке рідне, ніжне, правдиве. У його душі все клекотіло: ревнощі, любов, ненависть і тривога.

— Ти маєш вірити мені, — її пальці стиснули його руку. — Я зачарована… але серце належить тобі. Не дай йому ввести тебе в оману.

Її слова звучали так щиро, що навіть сам Горицвіт не знав, де правда, а де — зловісна примара. Його розум намагався шукати пояснення, але серце вже вірило кожному слову, кожному дотику, кожному подиху цієї нічної Елайни.

Вона стояла зовсім близько — така ж гарна, як завжди, але в її очах світилася неприродна тьма, немов відблиск нічного болота. Горицвіт хотів щось сказати, проте слова застрягли в горлі. Елайна піднесла руку й знову притисла палець до його вуст.

— Тихо, — прошепотіла вона, і її голос ледь тремтів, мов подих вітру серед очерету. — Він нас почує. Той рудий…

Він дивився на неї, не розуміючи, а вона торкалася його обличчя — ніжно, майже жалісливо.

— Я знаю, ти добрий, Горицвіте. Ти завжди мене захищав. Але той знайда… він брехун. Він володіє чарами, що спотворюють серця. І тільки ти можеш мене врятувати.

Її губи тремтіли, голос ставав тихішим, і Горицвіт, не тямлячи себе, нахилився ближче. Вона вдихнула його ім’я, ледь чутно, і поцілувала.

Спершу — тепло, звичне дихання, а потім — холод, що розростався, проникав у груди, в кістки. Земля під ногами, здавалось, здригнулася, тіні навколо згусли, сплітаючись у моторошний хоровод. Її губи були крижані, немов у мертвої. Коли він розплющив очі — Елайна зникла.

Навколо — лише ліс і темрява. Вітер колихав очерет, і здавалось, що хтось тихо сміється. Десь далеко завив вовкулак, і відлуння того виття лягло на серце важкою печаттю.

Горицвіт стояв, ще не вірячи. Але на губах і досі тремтів її холодний поцілунок. І він зрозумів — це знак. Вона кликала його. Вона боялася рудого. І тепер він знає правду.

— Я врятую тебе, — прошепотів він у темряву. — Клянусь.

Та десь глибоко, під серцем, ворухнувся сумнів. Наче тихий шелест листя — чи справді то була вона? Чи, може, щось інше, що носить її обличчя?

Він відкинув цю думку. Поцілунок все вирішив. Він став його вірою. І коли повернувся до вогнища, темрява вже не здавалася йому ворожою — радше близькою, майже рідною.

Вогонь майже згас — лише жар тлів серед попелу, викидаючи короткі спалахи, схожі на червоні очі. Тиша стояла така глибока, що чути було, як дихає ніч.

Елайна спала, схиливши голову на плече Темпсі. Її зелене волосся змішалося з його рудим, мов трава з полум’ям. Вони виглядали… дивно гармонійно. Неначе сама природа благословила їхній союз. І це видовище вдарило по Горицвітовому серцю гостріше, ніж будь-яке слово.

Він стояв у темряві, не зводячи з них очей. Вуста дівчини ледь торкалися  шиї хлопця — так ніжно, що навіть у сні вона ніби тягнулася до нього. А рудий, цей чужинець, лежав спокійний, безтурботний, немов і не знав, як близько смерть дивиться на нього з тіні.

У грудях Горицвіта щось ворухнулося — темне, гаряче, гірке. Ревнощі. Образа. Ненависть, така глибока, що аж запекло в горлі.
«Вона ж моя… Моя ще з тих часів, коли його навіть не існувало», — шепотів хтось у середині.
І з кожним вдихом цей шепіт ставав голоснішим, перетворюючись на стукіт крові у скронях.