Глава 13. Ночівля

Нарешті, між сірих трясовин і темного туману, їм трапився невеликий острівець — клапоть твердої землі, укритий мохом та кількома низькими вербами. Мандрівники з полегшенням ступили на нього, відчувши під ногами не слизьку глину, а сухий ґрунт.

Горицвіт мовчки заходився складати багаття. Сухих гілок було мало, проте він швидко нашкріб трісок і коріння. Незабаром у темряві спалахнуло маленьке полум’я, воно відбивалося в каламутних очеретяних стеблах, мов у сотнях примарних дзеркалець.

Коли вогонь розгорівся, Горицвіт дістав зі своєї торбини невеликий пучок трав, перев’язаних грубою ниткою. Він кинув його просто у вогонь. Відразу здійнявся гіркий дим, запах полину й чебрецю розлився над острівцем, відганяючи вологий сморід болота.

— Це від Грицика, — сухо промовив він, дивлячись, як трави спалахують зеленкуватим вогником. — Тут полин і чебрець. Вони відлякують нечисть. Потерчата не наблизяться, доки триматимемо вогонь.

Елайна кивнула, хоч у її погляді й майнула тінь підозри — надто добре Горицвіт знав, що робити, надто холодно вимовляв ці слова. Темпсі ж сидів поруч, мовчазний, витончений профіль його обличчя осявався світлом полум’я, що тремтіло на його рудому волоссі. Його погляд був прикований не до Горицвіта і навіть не до вогню, а кудись у темряву за межами острівця, туди, де болото здавалося бездонним.

Там іще чулося тихе хлюпання, і ніби дитячий сміх, заглушений димом полину, все одно намагався пробитися до його слуху.

Полум’я тріщало, дим трав розливався терпким кільцем, відштовхуючи темряву. Та й крізь нього все одно чулося далеке хлюпання — ніби маленькі босі ніжки бігали по воді, а в темряві то тут, то там миготіли примарні вогники.

Темпсі нахилився ближче до Елайни. Його голос був тихим, але в ньому чулося справжнє хвилювання:

— Хто вони? Ті, що сміються… ті, що кличуть.

Дівчина підняла очі на нього, в її погляді бриніла сумна м’якість.

— Потерчата, — відповіла вона пошепки, ніби боялася, що ті почують. — Це душі дітей, які народилися мертвими, або ж померли до народження. Вони блукають болотами й трясовинами, шукають тепла, і своїми вогниками заманюють живих.

— Дітей? — голос Темпсі затремтів, і він глянув у темряву, де блимали холодні вогники. — А як їм допомогти? Як визволити їх із цього жаху?

Елайна зітхнула, її руки нервово переплелися на колінах.

— Душу дитини може зберегти лише мати, — промовила вона. — Вона має дати ім’я своєму малюкові. Ім’я — це світло, воно веде до спокою. Та якщо цього не сталося… потерчата залишаються в болотах, і з часом перероджуються в лісовиків чи іншу нечисть. Вони вже не згадають, ким були.

Темпсі відвернувся до вогню. Його витончене обличчя осявалося тремтливими відблисками, а в очах відбивалася не сила, а біль.

— То вони… приречені, — прошепотів він. — Маленькі, безіменні душі, що ніколи не матимуть спокою.

На мить у його голосі відчувалася така глибока жалість, що навіть Горицвіт підвів голову й з -під лоба глянув на нього, стискаючи вуста.

Сонце повільно хилилося до обрію, і болотяний простір набував темно-фіолетових відтінків. Дерева, ще недавно похмурі, тепер стояли чорними велетнями, немов стражі, що тягнули свої скривлені руки до неба. В повітрі висів запах сирості й гнилі, густий, як мокра тканина, що липне до шкіри.

Десь неподалік тріснула гілка — але то не було важке тупання звіра. Радше легкі кроки, наче маленькі босі стопи торкалися болотної кори. І знову засяяли вогники. Їх ставало більше: то один спалахне, то одразу кілька, і вже здавалося, що цілий хоровод крихітних світляків кружляє довкола острівця.

Вони сміялися. Лункий, дзвінкий сміх дітей розходився над трясовиною, змінюючись то на пісеньку, то на схлип. Немов десь поруч був дитячий майданчик, та лише на мить. Бо варто було прислухатися — і ставало моторошно: у тому сміхові відчувалася безнадія.

Темпсі сидів біля вогню й дивився в темряву, де раз по раз миготіли примарні постаті. Вони скидалися на зморщених малюків, що світилися зсередини тьмяним вогнем. Він вдивлявся довше, ніж інші, і здавалося, що щось у ньому відгукується на їхній поклик.

— Хто ж тоді я? — тихо запитав він, ні до кого не звертаючись. Голос його злився з тріском полін у вогнищі, але Елайна почула й здригнулася.

Горицвіт, що сидів навпроти, відкинув на бік гілку, кинув до вогню жмут трав, і вони спалахнули гірким духом полину. Він дивився на Темпсі прижмурено, ніби мірявся з його словами.

— Ти — безпірник, — нарешті вимовив він, тихо, проте твердо. — Той, хто пішов раніше строку.

Тиша знову накрила їх, але вже не була просто тишею. У ній чулися далекі шепоти, хлюпання, тріск кори, навіть чиєсь сопіння. Нечисть збирався довкола — поторочі, що зачаїлися в темряві. Їх не видно, та відчувалося, як вони прислухаються й чекають.

Елайна стиснула пальці, вдивляючись у Темпсі. Його лице було спокійне, але в очах світилося щось дивне — не біль і не страх, радше глибока задумливість.

А вогники навколо острівця продовжували блиматись, манячи, і дитячий спів зливався з нічним хором жаб, зітханням вітру і далеким, ледь чутним криком, що міг належати чи птахові, чи тій самій нечисті, яка вже кружляла зовсім поруч.

Полум’я вогнища пригасало, лишаючи на острівку кола тремтливого світла. Елайна, стомлена дорогою, притулилася до стовбура кривого вербового куща і, накрившись плащем, заснула легко, мов дитина. Темпсі ж ліг трохи далі, ближче до вогню, і його лице в напівсвітлі здавалося незвично спокійним, навіть довірливим.

Горицвіт, сидячи на варті, стискав коліна руками й довго вдивлявся в темряву. Ліс дихав важко, як хвора істота, в болоті булькотіли невидимі пастки, а десь далеко протяжно вили вовки. І в кожному тому завиванні йому вчувався насмішкуватий голос: «Він не твій. Вона дивиться на нього…»

Його погляд мимоволі повертався до Елайни. Її обличчя в тіні світилося м’якістю й чистотою, і серце Горицвіта стискалося від болю й жаги водночас. Він кохав її відтоді, як пам’ятав себе. Кожен її усміх був для нього сонцем, кожен дотик — благословенням. Та нині вона сиділа поряд з чужинцем, і її очі, які колись шукали його, віднедавна шукали іншого.