Глава 12 Потерчата

Вогники не згасали. Навпаки — ставало їх дедалі більше. Вони мигтіли то зліва, то справа, і вже здавалося, що весь ліс у вогнистих очах.

А тоді — долинув спів. Тихенький, ніжний, мов колискова. Голоски дзвеніли, наче срібні дзвіночки, і плели свою химерну пісеньку:
*****

Нема
Нікого й нічого нема
На шляху нікого нема
Та чути голос 
Голос дитини
 

А голос пита
Що той голос пита? 
Голос дитини пита на ім'я 
На хустинку 
На рушник
На слізинку

Хто пожаліє малу дитину? 
Хто отдасть білу хустину?
Ім'ям назве
Від мавок забере?

Нема
Нікого й нічого нема
Крім вороння
І пилу з могили 
З могили дитини 
Що марно чека...

Слова, здавалося, огортали серце солодкою млою, немов забувалися всі небезпеки й втома. Із темряви вийшли постаті. Маленькі, худорляві діти, бліді, аж прозорі, з вогниками в руках. Їхні очі світилися пусткою, а губи кривилися в усмішках, надто ласкавих для цього гнилого болота.

— Потерчата… — прошепотів Горицвіт, зціпивши зуби. — Душі ненароджених діток, що блукають у пітьмі…

Темпсі дивився на них, наче заворожений. Йому чулося, ніби вони гукають його на ім’я, простягають рученята, обіцяють забути біль і втому. Руки його тремтіли, пальці самі послабили хватку на ножі, крок уперед видався таким природним.

— Вони самотні… — прошепотів він, наче до себе. — Їм холодно. Їм потрібен я…

— Ні! — голос Елайни пролунав, мов удар грому. Вона ступила між хлопцем і примарних дітей, очі її спалахнули зеленим полум’ям, у руках засяяла вогняна іскра. — Геть, малі біди! Ваша дорога не сюди!

Потерчата закричали, ніби їх обпекло, і завертілися в дикому танці. Вогники миготіли, гасли й спалахували знову, а з болотяних туманів долинуло пронизливе дитяче скавуління. Одне за одним вони розтанули в імлі, лишивши по собі лише важку тишу й запах сирої глини.

Темпсі стояв блідий, зіщулившись, наче його вирвали з-під чарів. Елайна доторкнулася до його руки — тепер уже лагідно.
— Вони майстри облуди, — сказала тихо. — Не слухай їх ніколи. То не пісня, а пастка.

Горицвіт буркнув, похмуро ховаючи погляд у тінь:
— І скільки ще таких пасток попереду? Я ж казав — вернімося до царя…
Та ніхто не слухав його.

Болото розросталося, мов живе, тягнучи до себе все нові клапті землі. Густий туман обіймав дерева, перетворюючи їхні стовбури на потворні тіні. Вітер приносив з глибини уривки дитячого сміху та тихі, жалібні плачі, від яких мороз ішов по шкірі.

Темпсі йшов уперед важче за інших — ноги грузли в чорній багнюці, і кожен крок віддавався болем у тілі, яке було більше людським, ніж духівським. Він усе оглядався на шепіт, що линув із хащів:
— Допоможи нам… ми такі самотні… ти ж нас не кинеш?..

Потерчата тягнулися до нього, ледве помітні силуети у тумані. Тонкі руки, бліді личка з величезними очима. Вони наче благали про ласку й тепло. І він, жалісливий, зупинявся, не міг відвернутися.

— Не слухай, — різко кинула Елайна, стискаючи лук у руках. — Це не діти, це пастка.

Але голоси ставали гучнішими, слова — пронизливішими. І ось він зробив крок убік, другий — і земля під ним пішла з-під ніг. Трясовина жадібно втягувала його, мов розкриті пащі.

— Темпсі! — крикнула Елайна і кинулася вперед.

Горицвіт лише примружився, спостерігаючи, як болото засмоктує їхнього супутника. Він не поспішав, хоча й розумів, що той скоріше за все загине, потрапить в царство Болотниці від якої його не врятує навіть Лісовий цар.

Темпсі борсався в темній глибині, а потурчата, вже не прикидаючись беззахисними, сміялися тонкими, зловісними голосами. Їхні руки ставали кістлявими, очі — порожніми, і вони тягли його вниз, обіцяючи "відпочинок від болю".

Елайна стрілою розсікла одну з примарних постатей, інші зашипіли. Вона простягнула руку, схопила Темпсі за плече, утримуючи його над трясовиною. Горицвіт зітхнув і лише тоді втрутився: мовчки кинув палицю, простягнену для опори.

Витягли його ледве живого, вкритого багном і смертельною блідістю. Потерчата розтанули в тумані, лишивши по собі глухий сміх, що ще довго лунав у вухах.

Темпсі важко дихав, мов прокидався після страшного сну. Він здавалося й досі чув ті голоси — тонкі, тремтливі, що обплутували душу.

— Ти занадто добрий, — нарешті озвався Горицвіт, змахнувши грязюку з руки. Його голос був холодний і рівний. — І це колись уб’є тебе.

Темпсі звів на нього погляд, але промовчав.

Елайна кинула на Горицвіта довгий, уважний погляд. У цьому мовчанні було більше, ніж у будь-яких словах: тривога, сумнів і зародок недовіри.
Вперше за весь час подорожі вона подумала, що той, кого знала все своє життя, змінився… і не в кращий бік.

---

Далі шлях їхній ставав дедалі важчий: чорна трясовина обіймала землю, і навіть повітря здавалося липким та важким. Горицвіт ішов попереду, мовчазний, похмурий, не обертаючись. Його постать зливалася з млою, і в тому мовчанні було щось непевне, тривожне.

Елайна ступала поруч із Темпсі. Їй було незвично відчувати його плече так близько, чути його дихання й бачити, як він, попри втому, йде впевнено, наче звик берегти когось від небезпеки. І хоч він не дух, а син людського роду, поруч із ним вона відчувала себе дивно захищеною.

Та думки її не давали спокою. Вона крадькома кидала погляди на Горицвіта, що йшов попереду, і серце стискалося. Колись він був світлим і ясним, його сміх змагався з піснями птахів, а тепер — у його кроці бриніла важка ревність. Чи не вона затьмарює його душу? Чи не тому він так зволікав, коли Темпсі тонув серед чорних вод?

Весна, що мала б приносити життя, тепер здавалася їй подвійною: одна — чиста й світла, співуча, розквітла, як квіти на її косах; інша ж — темна, отруйна, що жила в серці давнього друга. І, вперше за своє життя, Елайна відчула, що, можливо, любов не завжди народжується в світлі, а ревнощі й ненависть можуть рости там, де ще недавно цвіли довіра і ніжність.