Глава 9 Таємна загроза

Елайна, схиливши голову, ніби дослухалася до подиху вітру, промовила з ледь помітною усмішкою:

- Мабуть, і нам слід подивитися, що сталося з козулею...

Темпсі підвівся, його мідне волосся з квітами черемшини спалахнуло у промінні сонця. Він нахилився трохи ближче, ніж того вимагала проста чемність, і, глянувши їй просто у вічі, відповів тихо, майже довірливо:

- Тоді я не відпущу тебе саму.

Їхні погляди зустрілися - і в тій миті завмер увесь травневий ліс: не співала пташка, не шелестіло листя, тільки їхні серця гучно билися одне об одне. Елайна відчула, як щось тепле й нове розквітає в грудях, мов весняна квітка.

Вона ступнула вперед, і Темпсі простягнув руку - не смів узяти, лише ледь торкнувся пальцями краю її сукні, наче перевіряючи, чи це не сон. Елайна ж, відчувши той несміливий дотик, сама поклала свою долоню на його руку. І від того простого руху між ними спалахнула тиха іскра, така ж ясна, як травневе небо.

Вони йшли поруч, і вже не стежка вела їх у лісову чашу, а їхні серця, що на мить стали одним. Попереду блимали постаті Грицика й інших, та їм здавалося, що світ належить лише їм двом.

Елайна йшла поруч із Темпсі, і серце її тремтіло, мов весняний струмок. Вона крадькома зиркала на нього: на те вогняне волосся, де досі світилися білі квіти черемшини, на сяйво його очей, у яких відбивалося сонце. І щоразу, коли він ловив її погляд і усміхався, вона відчувала, що світ стає ширший, яскравіший - і водночас ближчий, бо належав лише їм двом.

Він дивився на неї з таким щирим захопленням, ніби все живе й неживе довкола втратило вагу й сенс. А вона, відчуваючи ту незриму нитку, що зв'язала їхні душі, вже не могла відвести очей. Весна співала довкола: жайвір кликав до неба, зозуля лічила час, у травах дзвеніли коники. Але для них усе те було лиш мелодією на тлі нового почуття.

І ось, захоплені одне одним, вони й не помітили, як переступили невидиму межу. Мить - і пісні стихли. Вітер замовк, квіти поникли, навіть сонце, здавалося, затремтіло у високості. Ліс став неживим, наче закам'янів у чеканні.

Тиша лягла важкою пеленою. Елайна зупинилася й відчула, як у грудях защеміло, ніби серце озвалося на щось потойбічне. І тоді, крізь гнітючу тишу, вони побачили: попереду, в глибині лісової чаші, їхні друзі схилилися над тілом пораненої козулі. Грицик притримував її за шию, Горицвіт тримав трави, а Черемшина схилилася, торкаючись рани своїм зеленим волоссям, ніби намагаючись влити в неї життя.

Але над усім цим висіла неприродна мертва тиша, і від того навіть подих ставав важким.

Елайна стрепенулася, немов відчула докір самої землі, й легким рухом вивільнила руку з пальців Темпсі.

- Ходімо, - тихо мовила вона, але в її голосі вже звучала владна нотка, гідна доньки лісового царя. - У лісі сталося лихо. Ми не можемо зволікати.

І, піднявши поли легкої сукні, вона поспішила до галявини. Її кроки були рішучими й швидкими, наче сама весна кликала її туди, де стікала кров зраненої козулі.

Темпсі не вагався. Його серце ще билося від щойно пережитого дива, та тепер він ішов слідом за Елайною, мов тінь, розуміючи, що поруч із нею він не просто знайда, а частина чогось більшого.

І вже за мить вони ступили в лісову чашу, де серед тиші й нерухомих трав зосереджено працювали їхні друзі.

Грицик стояв, спершись на свою кособоку палицю, й нахмурено дивився на козулю. Її теплий подих ще ледь ворушив траву, але життя тануло з кожною миттю.

- Дивіться, - буркнув він, нахиляючись і торкаючись шерсті своїми довгими вузлуватими пальцями. - Це не вовк. І не лис. Бачите? Зуби більші, глибші, мов кілки. Це вовкулак.

Елайна здригнулася, а Горицвіт скривився, мов від полум'я.
- Але ж... вовкулаки Чаклуна з Чорнолісся ніколи не заходили так далеко, - промовив він глухо. - Їхні стежки давно відомі, і меж вони не переступають.

- Може, то не його, - стиха втрутилася Черемшина, поправляючи свій вінок із черемхи. - Є інші. Ті, що з печер під Моховою тванню. Вони нікому не підкоряються й виходять лише тоді, коли щось велике змінюється у світі.

Вітер шелеснув кронами, і пташині співи наче обірвалися, поступившись тиші.

- Ні, - зітхнув Грицик, вдивляючись у темні сліди на землі, - тут не лише вовкулаки бродять. Є щось інше. Нечиста покруч, що висисає соки з дерев, сушить траву й кидає тінь на все живе. Я бачу це в кожній тріщині кори, у кожному зламаному пагоні. Ліс стогне.

Елайна схилилася над козулею й провела долонею по її шиї. У її очах блиснув страх, якого вона не знала досі.
- Отже, в наше Золотолісся прийшла біда... невідома, небачена.

І всі завмерли, слухаючи, як десь у глибині лісу прокотилося глухе виття - не вовче й не людське, а таке, від якого серце стискалося від передчуття лиха.

Горицвіт стояв, спершись на стовбур, і його погляд був темний, наче ніч перед грозою. Очі його ковзнули на Темпсі, й у них жевріла зла іскра, яку той не міг не помітити.

- Це дивно, - промовив він, голосом, що дзвенів холодом. - Щойно з'явився цей знайда з ріки, і відтоді біда прийшла до лісу. Чи не він сам привів її з собою?

Темпсі звів голову, і в його погляді не було страху, тільки твердість, яка не личила такому юному обличчю.
- Якщо ліс стогне, треба знайти, хто губить його, - відповів він тихо, та в тій тиші відчувалася сила, наче в заклятті. - Можливо, я зможу допомогти.

Горицвіт глухо гиркнув, наче зламаний сук під ногою:
- Ти? Чужинець без роду й пам'яті?

Та Грицик підняв руку на примирення.
- Годі, годі, - сказав він своїм буркотливим, але добрим голосом. - Лісові нині й без того важко. А що до цієї бідолашної тваринки - не час сперечатися на порожньому місці. Допоможіть мені перенести її до мого дуба. Там і вирішимо, що діяти далі.

Елайна ніжно пригладила козулі вухо, і звір під її дотиком зітхнув, ніби трохи полегшало.
- Ходімо, - промовила вона, - не можна гаяти ані хвилини.

І рушили всі разом вузькою стежкою, що вела крізь густу тінь. Ліс наче сам розступався перед ними, але його мовчання було гнітючим: не співали пташки, не шаруділи звірята. Тільки десь далеко чулося стогнання старих дерев, які знемагали від невидимої хвороби.