Глава 8 Іскра

Елайна, сміючись, уплітала в коси квіти калини, і від того її личко сяяло, мов ранкова зоря. Вона кинула погляд на Горицвіта — теплий, щирий, довірливий. І він знав: колись цей погляд належав лише йому. Але тепер — ні.

Вокруг співали птахи, звеселяли день, а йому вчувався у їхньому щебеті глузливий шепіт: «Не для тебе… не для тебе…» Вітер гойдав трави, і кожне коливання стебла видавалося йому докором: «Втратив… втратив…» А сонце, що сходило над лісом, розливало золото, схоже на полум’яні пасма того рудого хлопця.

Горицвіт зціпив зуби. Його серце, колись чисте й співуче, тепер билося важко, у такт глухому болю. І в тому болю зароджувалося щось інше, темне. Він подумав: «Якщо природа відвернула від мене своє світло — значить, є й інша сила, до якої я можу звернутися…»

І тут йому здалося, ніби з далекого болота донісся низький шелест, схожий на шипіння. Гілки ясеня скрипнули під вітром, наче вимовили ім’я: «Зміївна…» Листя тремтіло, попереджаючи, а він чув у тому заклик.

Горицвіт здригнувся, наче його торкнулася холодна рука. Він знав: то лише думка, лише тінь у серці. Та тінь мала ім’я і місце — темна печера край Мохової Твані. І вже одного цього було досить, аби душа його схилилася до крутого берега, з якого не кожен повертається.

Елайна випросталась, поправила вінок із калини й раптом мовила голосно, твердо, ніби сама собі здивувалась:

— Якщо ти не підеш, я сама провідаю Грицика. І того дивного знайду, котрого я вихопила з ріки між життям і смертю.

У словах її не було вже ані вагання, ані сорому. Горицвіт відчув, як його серце стискається, мов у капкані. Ще вчора вона належала тільки йому — а нині він чує в її голосі силу, якої ніколи не міг збудити сам.

І хоч йому хотілося відвернутися, лишити її на самоті — він підвівся.
— Я піду з тобою, — вимовив стиха, і слова ті були важкі, мов камінь.

Вони рушили стежкою, що вела на межу Золотолісся й Русалочої оболоні. День був молодий, і початок травня розквітнув довкола: пахло свіжою землею після нічної роси, в кронах дзвеніли птахи, трави тягнулися до сонця. Але чим далі вони йшли, тим настороженіше ставало довкілля.

Солов’ї уривали пісню на півтонові й замовкали, наче боялися видати їхню ходу. Берізки на узліссі не шелестіли, а завмирали у нерухомості, мов прислухалися до їхніх кроків. Навіть вітер, що ще хвилину тому грався пасмами Елайниного волосся, вщух, притиснувшись десь поміж гілок.

Наче сам ліс затаїв подих, дивлячись, як Лісова царівна йде до лембоя — і як поруч із нею, насуплений і темний, крокує Горицвіт, несучи в серці тінь, котра не личила його світлому імені.

Біля старого дуба, в корінні якого й мешкав Грицик, Елайна з Горицвітом раптом завмерли.

Там, між корінням, сидів рудоволосий хлопець. На ньому була проста сорочка з грубого полотна, певне, колись загублена кимось у темних хащах і тепер віддана Грициком. Вогняне волосся спадало йому на плечі, а в ньому сяяли дрібні білі квіти черемшини.

Поруч сиділа дівчина — з довгим, , темно - каштановим волоссям. На голові в неї вінець із гілочок черемхи, що вже пашіли цвітом. Її тонкі пальці торкалися пасм рудого хлопця, а сама вона сміялась тихим срібним сміхом, і від того сміху розкривались пуп’янки на гіллі над їхніми головами.

То була Черемшина — сестриця Елайни, душа молодого дерева, що зростало неподалік. Вона, як і всі діви дерев, могла являтись у людській подобі, коли весна кликала до розмов і співу.

Елайна відчула, як серце їй стислося. За всіма законами юнак, витягнутий нею з води, мав належати їй, як належить травневий світанок пташиному співу. Але нині він сидів тут, слухав іншу, дивився в її очі. І вперше в душі Елайни прокинулося почуття, що досі було їй незнайоме: гіркі ревнощі.

А Горицвіт, що стояв поруч, відчув полегшення, мовби вперше за довгі дні з його грудей злетів камінь. Він бачив, як очі Елайни потемніли від образи, і йому здалося, що доля сама подає йому руку. У ньому прокинулась тиха, чорна втіха: хай вона знає, як воно — втрачати.

А довкола розквітала весна. Пахло п’янким цвітом черемхи, повітря дзвеніло від бджіл, що роїлися над білими гронами, а сонце крізь молоде листя сипало золоті плями на траву. Природа співала про кохання, і водночас ховала в собі отруту ревнощів та заздрощів, що народжувалися в серцях духів.

Черемшина підвелася першою, легка й гнучка, мов гілочка, що похилилась від вітру. Вклонилася Елайні низько, як і личило сестриці перед дочкою Лісового царя.

— Радію бачити тебе, ясна Елайно, — промовила вона голосом, у якому бринів весняний дощ і шелест молодого листя.

Елайна відповіла так само чемно, але в її очах спалахнула тінь:
— І я тішуся зустрічі, люба сестро Черемшино. Весна нині щедра на цвіт і зустрічі.

Обидві всміхались, але усмішки їхні були, мов два різних промені: одна — тепла й відкрита, друга — стримана, прихована в тумані. Юнак відчув цю тонку напругу так само виразно, як відчуваєш холод джерела після спраглого сонця. Йому здалося, що навіть повітря між ними загустіло, наче запах черемшини зробився задушливим.

Він підвівся з-поміж коріння, несміливо схиливши голову перед Елайною. Його сорочка з грубого полотна світилася білизною на фоні зелені, а вогняне волосся, прикрашене білими квітами, ще дужче вражало око.

— Я радий, що ви прийшли, — сказав він просто, і голос його був теплий, але з тією наївною щирістю, яка ще дужче підживила вогонь у серці Елайни.

Горицвіт мовчав, спостерігаючи, як дві лісові діви — сестри по суті, але суперниці по відчуттю — стоять обличчям одна до одної. Весна співала довкола, а між ними розквітало те, що природа не могла злагодити — ревнощі й потаємне бажання кожної бути єдиною для цього загадкового рудого знайди.

Той підвівся з-поміж коріння й, побачивши Елайну, на мить завмер. Його очі, світлі й чисті, наче небо після весняного дощу, світилися вдячністю й трепетом. Він уклонився низько, так щиро, що навіть квіти черемшини затремтіли у його волоссі.