Глава 7 Перші ревнощі

А Горицвіт тієї ночі не спав. Він сидів високо на гілці розлогого ясеня, що розкинувся над галявиною. Під ним, загорнувшись у тінь і трави, спокійно спала Елайна — мавка, яку він до сьогодні вважав своєю долею. Її подих був тихим, мов шелест весняного листя, і щоразу, коли він чув його, серце краялось гострою тугою.

Весна вже пробуджувала землю. Десь за рікою прокидалися півні, на гілках заторохкотіли дятли, перші промінці світанку, ще несміливі, ковзали по росі, що виблискувала, немов розсипані перли. Усе оживало, а його кохання сьогодні вмерло.

На його місці народилося інше почуття — чорне й важке, наче хмара перед бурею. Ревність стискала груди, заздрість палила, ненависть шепотіла про себе в темряві. Він бачив перед очима обличчя того дивного знайди з вогняним волоссям, і серце стискалося ще дужче.

Горицвіт узяв сопілку, яку завжди носив при собі. Хотів заграти, виплеснути біль у мелодію, та пальці затремтіли. Жоден звук не народився в його серці. Сопілка була німою, бо й душа його нині стала глухою до пісні.

З гіркотою він кинув її додолу. Сопілка торохнулася об корінь ясена й завмерла. А сам Горицвіт залишився сидіти вгорі, темний, мов тінь, що вперше злякалася світанку.

Світанок розгортався, мов велика весняна книга. Над лугами здіймався спів жайворонків, такі ясні й дзвінкі голоси, що навіть вітер зупинявся послухати. У кущах ожини перегукувалися дрозди, а з очеретів тягнули свої тремтливі пісні кулики. Ліс оживав: усе довкола дихало радістю, усе славило сонце, яке золотими крилами розсікало нічну темряву.

Дерева потягувалися до світла, роса переливалася на кожній билинці, навіть квіти відкривали свої пелюстки назустріч новому дню. Весна тріумфувала, ніби сама земля сходила на весільний танок.

Та для Горицвіта ця музика була глумом. Йому здавалося, що птахи сміються з його болю, що сонце дивиться просто у його серце й бачить там чорну заздрість. Він стискав кулаки, намагаючись заглушити той спів, але щораз чуття тільки посилювалися.

У той час, коли весь світ розквітав, у ньому самому щось зів’яло й почорніло. Весна співала для всіх, тільки не для нього.

Елайна прокинулася від співу жайворонка, що злітав просто над галявиною. Її очі відкрилися, зелені, мов молоде листя, і усмішка розквітла на вустах — така ясна, ніби разом із сонцем народилася. Вона підвелася з трави, розправила коси, що блистіли росою, і простягнула руки до неба, вітаючи день, мов дитина, що бачить світ уперше.

Ніколи ще Горицвіт не бачив її такою щасливою. І ніколи ця радість не була такою чужою для нього. Він знав: не він причина її світлого обличчя, не він пробуджує в ній цю весну. То пам’ять про дивного юнака, врятованого з ріки, горіла теплом у її серці.

І від того Горицвіту стало ще гірше. Йому здавалося, що навіть промінь сонця, який ліг на Елайнине плече, — то ласкавий дотик, подарований не йому. Навіть жайворонок співає для неї, та не для нього. І що дужче вона сяяла, то темнішала його душа.

Горицвіт дивився, як Елайна підставляє обличчя сонцю, — і від того погляд його стримувався в шипах. У його потоці думок зародилося різке, наче гострий камінь, звинувачення: саме цей чужак приніс у їхній двір ту нову весну, ті сяйливі очі у неї — не від нього. Чужинець із рудим волоссям — винний у тім, що в її грудях розцвіла інша пісня.

Побігла в його уяві тінь: що, як позбутися його? Хто зна — може, тільки Зміївна в глибині печери біля Мохової твані вміє плести такі речі — вклинити в пам’ять забуття чи віддати людині інше ім’я, що змиває слід? Про ту, що спить у холодних камерах, повз якою колись повзли тумани й що збирає у собі стару заздрість болота, ходили шепти: тільки вона розуміє, що коріння у людини, а що — не земне.

Та це була лиш думка — гостра й швидка, мов блискавка між гіллям. Він сам пройнявся нею хвилину — і одразу ж відштовхнув, ніби гілкою відганяють комара. Бо в його крові ще лишалася повага до неї, до тієї мавки, що довіряла йому свій сміх і сон. І ще — була в нього людська гордість, що лаяла найкоротший шлях, бо найкоротші шляхи часто ведуть у темні провалля.

Горицвіт затулив обличчя долонею; спів птахів на світанку ледь заметушився в його вухах, ніби підганяв забруднену думку назад у тінь. Він вирішив — поки що про це мовчати. Нехай ніч дасть йому розум, а ранок — інші відповіді.

І, хоч серце ще пекло, він мечом думки відсік ту дорогу, щоб не ступати по ній сьогодні.

Елайна сиділа на молодій траві, що ще тримала прохолоду ночі. Вона нахилилася до квітів — маргаритки й проліски ніжно тремтіли від подиху вітру, а барвінок, синьо-ясний, дивився їй просто у вічі. Дівчина вплітала їх у своє довге волосся, і кожна квітка лягала, мов зоря в її коси. Усмішка світліла на її устах, і здавалося — сама весна всміхається через неї.

— Зіграй мені, Горицвіте, — мовила вона, глянувши на нього очима, в яких світанок палав ще яскравіше за сонце. — Сьогодні ранок незвичайний. Душа моя співає, і твоя сопілка повинна відповісти їй.

Та Горицвіт відвів погляд. В його долоні ще жила пам’ять про сопілку, що він кинув геть у ніч.

— Я загубив її, — сказав він тихо, і слова його впали на траву, мов зів’ялі пелюстки.

— То підемо до сестриці Калини, — озвалась Елайна з тією ж ясністю, що сяяла в усьому навколо. — Вона дасть тобі гілку, і ти зробиш нову сопілку. Ще кращу, ще співучішу.

Але Горицвіт лише гірко усміхнувся.

— Даремно. Моє серце тепер мовчить. Жодна гілка, хоч би якою вона була — золотою чи срібною, — не заспіває, коли всередині лише тиша.

Елайна завмерла. Її руки торкнулися квітів у волоссі, немов вона раптом відчула, що їхня яскрава краса не може зігріти серце друга, який колись був для неї світлом.

А довкола лунали пташині співи — дзвінкі, радісні, невгамовні. Вони славили весну, нове життя, і від того мовчання Горицвіта ставало ще важчим.

Він, колись радісний і безтурботний, тепер похмурий і мовчазний, сидів на гілці ясена, коли Елайна, розквітла, мов сама весна, підійшла до нього. У її волоссі, густо сплетеному з квітів калини, грали сонячні промені, і кожен подих вітру робив її ще чарівнішою. Вона торкнулася тонкими пальцями стеблинки на подолі й, ніби між іншим, мовила: