Глава 4 Угода

Сонце остаточно сховалося за обрієм, і Русалоча оболонь занурилася в м’які обійми сутінків. Вовча ріка віддзеркалювала перші зорі, що тремтіли на небі, наче сльози, розсипані по оксамиту ночі. Туман повільно спускався з берегів, легкий, мов подих, огортаючи латаття й черемшину, що пахла медом і вологою землею. Стара Матінка верба гойдала свої віти над водою, шепочучи старовинні пісні, а осока тихо гуділа, наче вторячи мелодії ночі. Усе довкола дихало спокоєм, але в цьому спокої таїлася напруга, наче перед грозою.
Елайна, чиї зелені очі горіли, мов світлячки, простягнула руку до таємничого юнака, що дивився на неї з недовірою, і тихим смутком. 
Її пальці тремтіли, готові знову торкнутися його блідої щоки, де ще залишалася тінь кривавої рани. Але раптом вода сколихнулася, і з глибин ріки виринула постать — наче тінь, що ожила, наче сама ріка втілилася в жіночій подобі.
Русалка. Напрочуд вродлива, вона здавалася витканою з місячного сяйва й річкової піни. Її шкіра була білосніжною, майже прозорою, наче крига, що тане під першим променем весни. Прозора сукня, сплетена з водяних крапель і тіней, обіймала її стан, мерехтячи, мов зірки на воді. Довге темне волосся струменіло, зливаючись із течією Вовчої ріки, а на голові красувалася корона з річкових лілей і перлів, що сяяли, наче сльози місяця. Її очі, глибокі й холодні, як бездонні озера, вп’ялися в Елайну.

— Руки геть, повітруле, — її голос був мелодійним, але гострим, як лезо, пронизаним прадавньою силою ріки. — Він мій. Те, що несе ріка, належить мені за древньою угодою.
Елайна відсахнулася, але не від страху. Її серце, що щойно пізнало смак кохання, запалало протестом. Вона, донька Лісового царя, не звикла поступатися. Її голос, хоч і тихий, був сповнений сили лісу.
— Він не річ, щоб належати комусь, — мовила вона, її очі блищали, як листя під росою. — Я пробудила його. Віддай його під захист лісу, русалко. Я благаю.
Русалка засміялася, і її сміх був схожий на дзюрчання струмка, але з ноткою погрози. Вона ступила ближче, її волосся гойдалося, наче водорості, а перли у вінку вигравали в світлі зірок.
— Захист лісу? — перепитала вона, звузивши очі. — Ти, донько царя, знаєш закони. Ріка забрала його, і він мій. Але… — її губи скривила лукава посмішка, — я можу віддати його. За плату.
Горицвіт, що стояв осторонь, ступив вперед. Його погляд палав тривогою, а голос був суворим, як гудіння дубів перед бурею.
— Елайно, не смій, — сказав він. — Угода з русалкою — це пастка. Древні закони лісу й ріки не можна порушувати. Цей юнак належить їй. Відпусти його.
Елайна обернулася до нього, її обличчя спалахнуло гнівом і болем.
— Ти проти мене, Горицвіте? — її голос затремтів, наче листя на вітрі. — Я не віддам його!
Русалка хитро посміхнулася, її пальці торкнулися води, і ріка відповіла легким сплеском.
— Хочеш його? — мовила вона, звертаючись до Елайни. — Тоді нехай твій супутник заграє мені на сопілці. Одну мелодію, що розбудить ніч і змусить зорі танцювати. Якщо мелодія мені сподобається, я віддам тобі юнака.
Елайна глянула на Горицвіта, її очі благали, але він лише похитав головою, відчуваючи, як тінь біди згущується над ними. Та все ж він дістав сопілку, вирізьблену з гілки ясеня, — просту, але сповнену магії лісу. Ніч уже огорнула Русалочу оболонь, і туман гойдався над водою, наче серпанок. Перші зорі відбивалися в річці, а десь далеко заспівав соловей, його голос вплітався в тишу, наче передвісник дива.
Горицвіт підніс сопілку до губ, і мелодія полилася — ніжна, як подих весни, але з ноткою суму, що пронизувала серце. Вона гойдалася над рікою, переплітаючись із солов’їним співом, з шелестом осоки й шепотом верби. Зорі, здавалося, замигтіли яскравіше, а туман закружляв, наче танцюючи під цю пісню. Русалка заплющила очі, її прозора сукня заіскрилася, а вінок із лілей затремтів. Елайна стояла, тримаючи погляд на юнакові, чиї блакитні очі дивилися в небо, наче шукаючи відповідь у зорях.
Мелодія Горицвіта лилася, і ніч оживала: ріка шепотіла, солов’ї відповідали, а туман гойдався, наче в танці. Але в серці Елайни росло передчуття — солодке й щемливе, наче вона стояла на межі між світлом і темрявою. Русалка відкрила очі, її посмішка була водночас ніжною й небезпечною.
— Гарна мелодія, — мовила вона. — Але чи не замало це за такого красеня. 
Русалка кивнула в бік дивного юнака котрий дивився на них з подивом новонародженої дитини. 
— Що ж тобі потрібно? 
Голос Елайни затремтів від гніву, що переповнював її. Вона знала — русалка має права на цього хлопця більш ніж вона. І навіть її батько не допоможе, та й чи захоче?
Лісовий цар зневажливо відносився до людей.

Ніч над Русалочою оболонню стала густою, наче оксамитовий плащ, розшитий зорями, що тремтіли над Вовчою рікою. Туман танцював над водою, легкий і химерний, огортаючи латаття й черемшину, що шепотіла свої таємниці. Стара матінка - верба гойдала віти, наче колисала сни, а солов’їний спів бринів у повітрі, переплітаючись із відлунням сопілки Горицвіта, що все ще гудів, наче сумовитий спогад. 
Русалка стояла посеред ріки. Її очі, глибокі й холодні, як глибини озера, вп’ялися в Горицвіта, і посмішка, лукава й небезпечна, торкнулася її губ.
— За такого юнака, чия душа палає вогнем, якого не гасить ріка, плата має бути глибшою. Не золото, не дари лісу — вони тлінні, як листя восени. Я хочу частину тебе, Горицвіте. Частину твого кохання до неї, — вона кивнула на Елайну, — ту іскру, що горить у твоїх бурштинових очах. Віддай її мені, і юнак буде твоєї супутниці. Але знай: без неї ти станеш іншим — холоднішим, як вітер, що забув про весну.
Елайна завмерла, її зелені очі, сповнені здивування й болю, звернулися до Горицвіта. Вона відчула, як щось у ній ламається — не її почуття  до незнайомця, що лежав серед осоки. Ні, її цікавість, її вогонь до нього лишався незмінним, солодким і щемливим, наче перший подих весни. Але тепер... Тепер плата торкалася Горицвіта, її вірного супутника, чиє кохання до неї було тихим, як шепіт лісу, але міцним, як коріння дуба. Вона простягнула руку, її голос тремтів, наче листя на вітрі:
— Горицвіте, ні... Не роби цього. Ми знайдемо інший шлях. Я не можу втратити тебе таким.
Але Горицвіт стояв нерухомо, його бурштинові очі потемніли, наче хмари перед грозою. Він глянув на Елайну, і в тому погляді ще бриніла ніжність, але вже з тінню вагання. Він знав, що ця плата змінить його — зробить егоїстичнішим, холоднішим, наче ліс, що забув про своїх духів. Це могло стати насінням зради, моральним падінням, що повільно отруюватиме його душу, як тінь Чаклуна з Чорнолісся. Але заради неї, заради її  почуттів, і заради власного кохання яке щойно втратило сенс, він кивнув.
— Якщо це ціна за твоє щастя, Елайно, — прошепотів він, його голос був тихим, але рішучим, — то я заплачу її. Мої почуття до тебе... Вони були моїм світлом. Але тепер... хай ріка візьме частину.
Русалка посміхнулася ширше, її пальці простягнулися, наче водорості, що хапають здобич. Вона торкнулася його грудей, і в той мить повітря здригнулося: іскра, невидима, але палюча, перейшла від Горицвіта до неї. Він здригнувся, його очі на мить потьмяніли, і щось у ньому змінилося, наче вітер, що став сухим і байдужим. Русалка зітхнула, ніби смакуючи, і махнула рукою: юнак повільно піднявся з води, його тіло все ще бліде, але живе, його блакитні очі зустрілися з поглядом Елайни, і в них спалахнуло віддзеркалення її кохання.
Але для Елайни все змінилося. Вона відчула порожнечу в погляді Горицвіта — не повну, але відчутну, наче тінь на сонці. Її серце щеміло, але цікавість до незнайомця, його неймовірної вроди, і таємниці, лишалися незмінними, тягнучи її до нього.