Глава 1 Пісня сопілки

Весна розлилася мов пісня, що сама себе співає. Дерева прокидалися в ніжному подиху світанку, вкриті пелюстками ранкового світла, а трава танцювала під ногами вітру. Повітря було насичене запахом вологи, квітів і чистоти - як дотик першого кохання.
Між струнких дерев, де пташки переплітали свої голоси в хороводі радості, сидів Горицвіт - юний дух лісу з поглядом, ясним, як небесне озеро. Він тримав у руках сопілку, вирізьблену з вербової гілки, і грав. Його мелодія текла крізь гілля, мов джерело, що не знає спокою, - дзвінка, весела, закохана.
Він дивився на неї.
На Елайну.
На ту, хто була для лісу піснею, світлом і тишею водночас. Її довге зелене волосся спадало на плечі водоспадом, у ньому цвіли анемони й лісові дзвіночки, а очі - глибокі, мов гірські озера - світилися тією самою весною, що й земля під її босими ногами. Вона не йшла - вона пливла між деревами, ніби сама частина вітру.
Сміх Елайни лунав, мов срібло, що розсипається по гілках, і навіть сонце, здавалося, спиняло крок, щоби споглядати її. Горицвіт усміхався - бо що ще залишалося робити, коли твоя душа грає разом із сопілкою, а серце тягнеться до неї, мов ліани до світла?
Та ліс, що здавався вічним у своїй безтурботності, ще не знав, що несе ріка...
Горицвіт відвів погляд від Елайни, яка кружляла між ясенами, наче легкий вихор. Її сміх дзвенів, як кришталеві дзвіночки, і ліс відповідав: пташки щебетали голосніше, квіти розпускалися яскравіше. Вона була Повітрулею, царівною вітру, що народилася з подиху Мокоші та шепоту Лісовика. Для неї ліс був домом, а кожен подув вітру - рідною мовою. Але для Горицвіта вона була більше, ніж царівна. Вона була його світом.
—  Горицвіте, ти знову граєш ту саму мелодію, — гукнула Елайна, зупиняючись. Її голос був легким, як весняний бриз, але з ледь помітною ноткою жарту. — Скільки можна? Склади нову пісню, щоб ліс здивувався!
Він усміхнувся, але в грудях защеміло. Як їй сказати, що кожна нота в його сопілці - це вона? Що мелодія народжується з її сміху, з блиску її очей, з того, як вона пливе між деревами? Але для Елайни він був лише другом. Юним духом лісу, що завжди поруч, завжди грає, завжди слухає її розповіді про пригоди, які вона мріяла пережити.
—  Може, ти навчиш мене нової пісні, Повітруле? — відгукнувся він, стараючись, щоб голос звучав безтурботно. —  Ти ж царівна, знаєш, як зачаровувати вітер.
Елайна розсміялася і підлетіла ближче, її зелене волосся закружляло, наче листя, підхоплене вихором. Вона сіла на мох поруч із ним, і Горицвіт відчув, як серце забилося швидше. Її очі світилися теплом, але в них не було того, що він так хотів побачити. Не було кохання. Тільки дружня ласка.
—  Вітер не вчить, він співає сам, - сказала вона, підхоплюючи травинку й крутячи її між пальцями. — Але знаєш, Горицвіте, я чула від Лісовика, що в Таркських горах щось змінилося. Ріка там співає інакше. Ти чув?
Горицвіт нахмурився. Таркські гори були далеко, за Золотоліссям, де ліс ставав густим і темним, а духи не завжди були добрими. Там, казали, ховався Змій, що стеріг давні скарби, і Відьми плели свої чари в тіні скель. Ріка, що текла звідти, завжди приносила з собою таємниці, і не завжди добрі.
—  Ріка? —  перепитав він, відкладаючи сопілку. — Що з нею?

— Не знаю, —  Елайна знизала плечима, але в її очах промайнула цікавість. —  Лісовик казав, що вона стала темнішою. Наче хтось кинув у воду закляття. Може, це Змій прокинувся? Чи щось гірше?
Горицвіт відчув холодок на шкірі. Ліс жив за своїми законами, але навіть тут, у серці весни, темрява могла прокинутися. І якщо Елайна захоче піти до Таркських гір, щоб дізнатися правду, він піде за нею. Хоч би якою була ціна.
— Хочеш туди піти? —  тихо спитав він, хоч уже знав відповідь.
Елайна всміхнулася, і в її усмішці була вся її душа - легка, як вітер, і невловима, як тінь хмари.
— А ти як думаєш, Горицвіте? Хіба я можу не піти?
Він зітхнув. Його сопілка мовчала, але серце співало - пісню про кохання, пригоди й небезпеку, що чекала попереду. Ліс шепотів, а ріка несла таємницю. І Горицвіт знав: ця весна змінить усе.!

Іноді Горицвіт думав, що вона вже обрала його.

Коли її погляд ковзав по ньому з м’якою усмішкою, коли вона сміялася з його жартів, коли танцювала під звуки його сопілки, ніби кожен тон був кроком у бік його серця. У ті миті він забував усе — навіть саме повітря здавалося солодшим. Він вірив, що її весна — для нього.

Він приносив їй квіти, вплітав їх у трав’яні віночки, залишав на порозі її зеленого житла. Вона приймала їх — ніколи не зневажала, не відштовхувала, але й ніколи не відповідала. Її усмішка була загадкою, її мовчання — музикою, яку не міг розшифрувати навіть він, той, хто знав голос кожного листка.

Чи кохала вона його? Чи, може, лише дозволяла себе кохати?

—  "Горицвіте," — казала вона, — "твоя сопілка кличе весну. Я не знаю, чого прагне моє серце, але коли ти граєш — ліс мовчить, щоби чути тебе."

Він ловив кожне її слово, як промінь крізь густе віття. Йому здавалося, що це — відповідь. Йому хотілося вірити, що її мовчання — то лише сором, а не відмова.

Але в її очах жила глибина, яка не належала йому. Щось, чого він не міг торкнутися. Іноді він помічав, як вона вдивляється в ріку — занадто довго, занадто мовчки.

Наче щось чекала.

Наче когось.

І річка... вже несла того, кого чекала лісова царівна.

Аж раптом щось змінилося.
Немов сама весна спіткнулася на ходу.

Сонце, що щойно пестило плечі, раптом сховалося за хмари. Вітер, м’який як дотик квітки, зробився трішки різкішим — і листя затремтіло. Пташки на мить стихли, замовкла й сопілка в руках Горицвіта. Він не знав чому — просто перестав грати. Йому стало ніби холодно, хоча небо ще не вкрилося дощем.
— Не варто тобі ходити до гір. — Прошепотів Горицвіт, — ніхто не знає яка небезпека чатує там на тебе — доньку Лісового царя. 
Та Елайна лише засміялася у відповідь і наче срібні дзвіночки були їй відповіддю. 
— Ти завжди такий розважливий Горицвіте, що інколи мені здається, що ти ревнуєш. Наче боїшся втратити те чого ніколи не мав. 
Її слова ножем різанули серце закоханого духа, але він промовчав. 
— Добре. Я піду з тобою. Але лише до Оболоні. За нею закінчуються володіння твого батька, і починається Чорнолісся — володіння злого чаклуна і його прислужників.
Елайна неохоче кивнула у відповідь, погоджуючись з його словами. 
— Як скажеш Горицвіте. Як скажеш. 
Прошепотіла вона, притискаючи тремтячі руки до грудей, де билося серце передчуваючи що ось-ось її життя зміниться навіки.