2

Я ледь витримала всі ці дні, які тягнулись наче равлик на дорозі. Мені весь час хотілось взяти і врешті відкрити її. А коли я не витримала і попросила Катю забрати скриню до цього дня. То чуть не вирвала її назад зі словами: "Моя принада". Ну, як у тому кіні!

І лише коли в сотий раз проговорила, що я людина, а не злобний "хоббіт", щоб кидатись на людей. Мене попустило.

І ось, цей день настав, точніше ніч. Ще зранку випила заспокійливе, що залишилися після поховання дідуся. А то з кожним днем крім нав'язливих думок про шкатулку, в моїй голові нічого не було. І ось знову! Потрібно ще декілька крапель випити, а то щось вони не діють так, як мали би. Чи то очікування чогось більшого на мене так впливає, незважаючи на кінську дозу заспокійливого? Не знаю…
З такими думками, в одній сукенці на голе тіло, я вийшла з дому. Попрямувала прямісінько до води. З кожним кроком наче в трясовину ступала. Таке враження, ніби щось не бажає пускати мене до озера - хапає за ноги, приносячи біль.
Я підняла легенько низ прозорого плаття і ледь не впала там, де стояла. Мої ноги були оповиті терновою лозою. Звідки вона взялася? Чудо якесь.
Захотіла торкнутися до дивного і відразу ойкнула від нового болю. Що це? Чому воно впивається сильніше, варто мені приблизити руку до нього? Маячня якась.

Вирішила продовжити свій шлях, та ступила лише крок як одразу зціпила зуби від нової хвилі, що пройшла по тілу.

- Дідько, - Прошипіла не гірше змії. А потім, вдихнувши повітря на повні груди, вирішила перевірити одну здогадку. Якщо я йду вперед і з кожним моїм кроком воно ще більше обіймає мене, то що буде якщо я стану назад?

Зажмурила очі в очікуванні нової порції і... нічого. Нічого не відбулося. Та штука на ногах більше не кололася, але й не відпускала.

Сльози полились градом по щоках. “Що це виходить? Якщо я здамся то буду ціла! Е ні, так не піде. І що це зі мною? Я ж ніколи не здавалася”, - і як грім серед ясного неба: “Це не мої думки!!! Ось чому останню годину я наче хвора людина, яка втекла з психлікарні”. 

Мурахи стадом пройшлися від здогадки, що блискавкою майнула в моїй голові. І я відразу відчула, як кожна волосинка на тілі стала дибки. Не витримавши напруги яку відчула на смак, я закричала.

 - Ану іди сюди, хто б ти не був!!! - Декілька хвилин нічого не було, аж раптом, з усіх сторін почало шепотіти.

- Хм... невже немає в тобі ніякого страху? Цікаво!

- Хто ти? Покажи-и-ись… - Не встигла договорити, як переді мною закрутився вихор з якого вийшла симпатична дівчина. - Повторюю ще раз: ти хто така?

- Я ммм… в народі кликали колись шепотункою. А зараз я… неважливо.

- Тоді що тобі потрібно від мене? - Строгим голосом, в якому, сподіваюся, не було чутно страхітливих ноток, що оповили мене, спитала її.

- Нічого. Просто вирішила подивитися на ймовірну лісничу нашого краю.

- Кого?..

- А, ти ще не знаєш. Ну нічого, я розповім.

- Не смій, Любаво, - Пролунало з лівої сторони. Я обернулась і нікого не побачила. - Не смій, - Проговорили справа.

- Що за чорт?

- Не згадуй того пройдисвіта, а то незчуєшся, як опинишся в його вихорі, - Заправивши локон, що випав із заплетеного волосся, так звана Любава продовжила: - Ну добре, раз сказали не можна, значить не можна. Навіть у темних є свої закони. Бувай, майбутня ліснича, з нетерпінням чекатиму тебе на Алтиірі, - Махнувши долонею, дівчина зникла, розчинилася як і пута на моїх ногах. Значить, тернові кайдани - то її робота?!

- До зустрічі, Ладо… - Поцілунком торкнувся вітер моїх губ і зник слідом за неочікуваною гостею, наостанок прошепотівши: - Поспіши.

Струсивши дивне заціпеніння, навіяне тими істотами, я вирішила прислухатися до поради.

Пройшовши половину дороги помітила, що по обох боках стежини, якою я йду, стелиться туман. Наче пухнаста ковдра огортає зелену травичку, ховаючи її. Солодкуватий запах торкнувся мого носа і я здивовано закліпала, бо відчула смак цукрової вати на язику. Червячок страху почав гризти з середини, нашіптуючи химерні видіння.

Раптом із лівої сторони пролунав дивний звук, наче хтось наступив на гілку. Я різко повернула голову в ту сторону, та так нічого й не побачила. Проковтнувши комочок страху, ступила ще кілька разів і завмерла від тотожного звуку, який було чутно тепер вже з правого боку. Зажмурила очі і почала молитися, від перестраху згадала дідусеві слова. Якщо в опівночі почую чудний топіт, потрібно згадати, коли була благовісна днина. А оскільки пам'ять моя дірява і моменти просвітлення бувають рідко, почала я з понеділка. І повторювала аж поки все не затихло.

Від пережитого ноги почали трястися. Хотілось тут і зараз сісти і нікуди не йти. Навіть зрадлива думка шмигнула - відкрити скриню тут і будь, що буде.
Та отямилась від голосу дідуся, що лунав з обох сторін.

- Давай відкривай, - Спокусливим змієм нашіптував зліва.

- Ти сильніша ніж здається, не здавайся, - Ледь чутно промовляв він з права.

Величезними очима я дивилась на рідну людину, що була у двох місцях одночасно.

- Як таке можливо?? Що ж це коїться?

- Відкрий і все закінчитьссся.

- Не здавайся…

Від голосів, що лунали в унісон я відчувала лише страх. Він лавиною давив на мене з кожним словом сильніше. Не витримавши, я заплющила очі і голосно закричала.

- Господи, допоможи! Ангеле Хранителю, захисти! - Вхопивши натільний хрестик і піднявши його до губ, почала як мантру повторювати: - Спаси і сохрани, спаси і сохрани...